Мені мало виповнитися двадцять, і я саме вдало інкапсулювалася від батьківського човна. І так була уже, в порівнянні з іншими моїми однокашниками, – пізньою пташкою. То тільки я, налякана пост-емігрантським страхом, ніяк не могла розв’язати тісних родинних пут, котрі рятували нас усіх, а у першу чергу – батьків, від самотності у чужому світі, між чужими людьми.
Спочатку мені дуже хотілося зателефонувати їм. Але потім передумала, згадуючи, як ревно захищали вони мене від оточення, як стояли тісно міцною стіною переді мною, та так, що мені аж забракало повітря. Не вистачало кисню саме тоді, коли підлітком хотілося вдихнути його на повні груди: скуштувати «травки», випити з дівчатками горілки, зрештою, грубо відповісти на примітивні залицяння турків із нашого району.
Я боялася, що зараз трапиться те саме, і я знову перетворюся на білий кокон – маленький скарб для батьків.
Тому сиділа у темряві, котра вужем насувалася на кімнату. Тієї ночі я майже до самого ранку танцювала під Іглесіаса, під нашу із ним пісню, і, напившись, плакала, не бажаючи комусь розповісти про своє горе. А потім, лежачи на синім килимку, де колись ступав клишоногий Вєдмєдь, у нашій із ним, тепер уже чужій вітальні, провалилася в тяжкий, набитий жахіттями та болем сон.
Тієї ночі мене ніби вдарили важкою лапою по плечу, вдарили і, не відібравши її більше від тіла, тисли донизу. На коліна. Ти не міг уявити, як важко двадцятилітній оптимістці колінкувати у винайнятій хаті, у чужій країні, у порожньому місті, без тебе… Без нього, Тоні.
А наступного дня прийшов той, хто був завжди добре поінформований у всьому, – старий пейсатий єврей-орендар, аби стримано повідомити, що квартиру проплачено всього на два місяці вперед і що мій чоловік дав згоду на вселення до неї нових жильців.
Отож завтра, говорив, затинаючись, він, до мого дому прийдуть на оглядини нові бажаючі.
Ось так. А я плакала потім, бо синій килимок ніколи нам не належав. Бо меблі ті були винайняті на якийсь час, так само як і я, покинуті ним, як і я, назавжди забута. Не потрібна.
Мабуть, бо була на межі, пульсувала вся, мов відкрита рана, і знову пиячила цілу ніч. Сама. Він пішов, милосердно залишивши для мого оговтання всього два місяці у Відні.
А потім настав той уже справді по-весняному теплий день, той зачаток весни, що не будив у мені радості, хоча якою щасливою я була завжди від споглядання природи, і я блукала містом, самотня, і, здається, того разу знову плакала. Звичайно, що ж іще могло б робити покинуте юне створіння, котре дарувало маленькій квартирці на Аугассе проміння радощів; котре скрашувало собою Його набурмосену дійсність, о, звідки мені було знати, що він не виносить сміх? Як було думати, що чужий спокій у чийомусь серці – для нього мов камінь на власній душі?
Я так чекала на нього, вдивляючись в обличчя незнайомих людей, що ті озиралися вслід мені, заплаканій. Я знову стояла тоді недалеко від собору Святого Штефана, саме біля магазину, де він колись широким жестом купляв мені парфуми «Давідоф», ті, що у голубій картонці, за 26 євро – одні з найдешевших. Цей запах і донині залишився моїм улюбленим. Я тоді, вдячна, довго цілувала його в губи, що він аж розгубився:
– Діанка, пєрєстань, на нас же смотрят. Сконфузився. Смішний.
– Хто дивиться? – сміялася я. – Ті, котрим до нас ніякого діла немає? Я ж просто кохаю тебе до неможливості, Іґарюша!
А він, помовчавши хвильку, запитав тоді мене у відповідь. Тоні, не відповів, а ЗАПИТАВ:
– За что же мєня любіть?
Інший сліпий
Ще фатальніший
О, як пристрасно я люблю вуличних співців! Вони схожі на святих – вселяють надію до життя, бо знаю – до якого би міста не потрапила, вони завжди будуть тут, такі між собою схожі, такі рідні для мене. Вони ніколи не зникають, не помирають, вони є, ці обличчя міст, і будуть завжди, як і в мені буде жити завжди здатність залишатися оптимісткою.
Тоні, я завжди чекала чогось великого від вуличних співців. Але що ж дав мені той, київський? Тільки біль, що розпікав мене навпіл від спогаду про пережиту трагедію.
Як і минулого разу, в Києві, зачарована, правда, тепер залита, мов смолою, болем та самотністю, стояла біля собору, впівока спостерігаючи за пантомімою живих статуй, і, звичайно, як же без цього, зачаровано слухала… сліпого.