І саме тому все вело до того, що через кілька тижнів Руперт фотографував мене, по-сором’язливому прикриту легкою, мов той іспанський вітерець, накидкою для свого сайту в різних позах на скелястих кручах одного з островів Середземномор’я, на гострих каменях, що кололи мою ніжну шкіру, аж важко було всидіти, проте я героїчно (переборюючи внутрішній сором) клеїла із себе усміхнено-еротичну красуню. Він, як і обіцяв, не примушував мене знімати бюстгальтера та трусиків. І мені, нíчого правди таїти, самій подобалися мої по-скромному звабливі фото. І я знала, що тільки-но я дам свою згоду, вони засвітяться на одному із сайтів дівчат веб-кам.
Розчервонілий Руперт аж прицмокував від задоволення язиком. Ще б пак, йому вдалося завербувати до своєї м’ясорубки не просто жінку: він створить із мене, казав, новий образ дівчини веб-кам. Що він мав на увазі, я не знала, та й не випитувала, навіщо мені було знати про образ, якщо я і так ще не працівниця?
Вирушаючи в дорогу, я майже нічого не знала про роботу на веб-кам. Дурненька, навіть не погуглила в Інтернеті. Сміливиця, нічого не скажеш! Я просто переконала себе у тому, що маю вірити Рупертові. Так, розбите серце може накалатати згоду і до більшої глупоти!
То вже потім я дізнавалася від дівчат, слухаючи їхні зазвичай сумні історії, як вони потрапляли сюди і чому саме на острів. Адже так багато студій у Берліні, Відні, Цюріху чи навіть у тому ж провінційному Лінці. Був ще кращий варіант – кожна могла влаштувати власну студію у себе вдома. Сидіти собі на ліжку біля чоловіка, маленької дитини, чи біля обидвох відразу, як і робили більшість «домашніх працівниць веб-кам», як правило, звичайнісіньких собі у повсякденному житті жінок, котрі не проти підзаробити зайву копійчину під час декретної відпустки чи безробіття.
Мій механізм самозахисту та самозбереження відреагував саме так, як і мав реагувати. Тому я не думала навіть двох днів. Прийшла в холодну пустку квартири. Знову налила собі повну склянку горілки, що її передав мій батько для нього, Вєдмєдя. Випила його оковитої, яку він уже не скуштував, і, не вмикаючи навіть світла в спальні, лягла на його половину нашого ліжка. Чомусь згадалося, що останнім часом він більше не хотів ділити зі мною ковдру…
Ключі я залишила в сусідів, навіть євреєві не зателефонувала. А що, хай той мудрагель розбирається сам. Я переконувала себе, що мені начхати на його ідіотську квартиру, на нашу квартиру, на в’язницю наших почуттів, із якої вони, почуття, так і не пробилися із зародку і не стали могутнім деревом із соковитими плодами. Бо перший і єдиний наш спільний плід вишкребли з мене півроку тому діагнозом «позаматкова вагітність». Чи не там і почався Іґарюшин жах? Жах відповідальності перед новою сім’єю, котрій він нічого, окрім власної нервовості, дати не зміг би?
І… ми вилетіли до Пальми. Руперт, як і обіцяв, оплатив мій переліт.
Коли ми вже гладили черевом літака набухлі від вологої ваги хмари, мої очі налили солоні, мов та середземноморська вода, над якою ми неслися, сльози. Руперт тицяв видовженими пальцями в клавіатуру ноутбука, розробляючи тільки йому відомі схеми та таблиці. Зрештою, не витримавши моїх схлипувань, роздратовано глянув на мене владним поглядом із-під кущуватих брів і хриплим голосом мовив:
– Якщо не можеш нічого змінити – змирися. Будуть нові кохання. Хоча повір, краще, якщо їх більше не буде.
Сліпий номер три
Острів пляжів, сонця та пальм
Ми повільно, як завжди здається пасажирам літака, наближалися до нашої іспанської цілі. Інколи навіть складалося враження, що ми майже не рухалися, просто зависали у повітрі. А потім я побачила землю. Тобто зовсім крихітний клаптик землі у морі солоної води. Дивно, звідки він міг там узятися? Яка підводна сила виштовхнула його із дна? Дно ж навколо острова, до речі, було вимощено чимось занадто прекрасним. Бо вода навколо суші була такою прозоро-синьою, такою казковою, що мені аж захопило подих!
Тієї миті, Тоні, мені чомусь подумалося про страх до світу моїх батьків. Бо живучи у Франкфурті й маючи роботу, вони так нікуди, крім України, за якою сумували, не їздили відпочивати. Жодного разу не повезли мене на море.
Отож, напрямок мого наступного життєвого етапу вирішив іспанський співець. Я хотіла чути Іглесіаса в його виконанні. Смішна… Тепер уже третій сліпий став керманичем моєї долі. І він, ще небачений мною, чекав на мою з’яву на крихітному, всіяному пальмами та веселощами острові. Я твердо вірила, що десь у цьому світі на мене чекає ще одна недоспівана кимось пісня. Що десь уже готує свій інструмент сліпий музикант, рихтуючи мою долю. Моє щастя. Моє світле майбутнє.