О! Півтори години повільного-зашвидкого лету над ватяною кучерявістю хмар – і я вже розквітла в очікуванні мого щастя. Ось у чому пріоритет молодості! Їй начхати на розчарування! Вона не вірить у них, особливо у ті, що вже минули. Молодість має одну ціль, котра завжди десь попереду, правда, дуже часто вона розмита й ілюзорна. Але вона є. Вона десь там, за горизонтом. І тому біжиш туди, сміючись і падаючи, перечіпляючись за щось і знову падаючи, боляче забиваючи тіло, але, поспішаючи жити, хапаєшся за все, аби тільки дістатися горизонту, аби побачити бодай натяк на своє світове призначення.
Руперт усе ще розробляв свої космічні плани та малював схеми, коли я підключила куплений у мініатюрної стюардеси в темно-рожевій блузі навушник, аби відволіктися від думок. І саме тоді я знову зрозуміла, як сильно люблю цю неповторну блакить життя, Airberlin саме транслювали мого… Іглесіаса. Чи то вони створювали нам іспанську атмосферу, чи просто хотіли перелетіти на кілька десятків років назад, але це була моя улюблена «Наталі».
На-та-лі… І тут замість того, аби знову ностальгійно розридатися, смішно кривлячи губами та шморгаючи носом, я майже розреготалася від думки, що я – просто курка. Бо, обтріпавшись від сірого, болючого, проте дуже короткого періоду нещастя, я, мов квочка, що вилізла зі смітниська, струсивши з пір’я сірий бруд, гордо закудкудакавши, побігла далі в пошуках нового… смітника.
Як я щеміла від радості в передчутті любові до тієї землі, рахуючи хвилини до висадки. Моя Майорка. Я так чекала від Вєдмєдя кохання, що, здавалося, була уже залюбленою у клаптик випуклої з-під середземноморських вод землі. Достатньо було одного поштовху, одного невеличкого вібрування у мій бік, аби я знову захворіла на щастя. Ні, я не прагнула закоханості в людину, просто шукала свою втрачену музику. Мою мелодію, яку він, виявляється, висотував із мене два роки так завзято, що через два роки саме я, Я, а не він, – опинилася на межі! Бо в нього вистачило сили займатися зі мною коханням, провести до літака і, поцілувавши в губи, почати нове життя без юної леді, що кохала його синюшно-розмите (і що ж то воно на ньому було вибито? ні, мої захисні механізми натвердо забили для мене цей склеп, туди входу вже немає! я не пам’ятаю малюнка) татуювання.
Коли ми прилетіли, острів ще впевнено тримав на собі зелену фарбу життя. То вже потім, місяців через два, голодне сонце злизало із поверхні того земного раю всі ознаки бодай якогось цвітіння чи проростання, залишаючи нашим поглядам пошерхлі, знеможені від спраги оливкові сади та золоті, вкриті зів’ялими травами поля, дрібно побиті копитами різнокольорових, фарбованих для впізнаваності кожним фермером інакше овечок.
Усе мені подобалося на Майорці. Того дня ми проїхали її всю. І не тому, що Руперт жив так далеко від столиці та єдиного аеропорту, а тільки через надзвичайно крихітні розміри острова. Я спрагло, мов п’ятилітня дівчинка, обмацувала поглядом краєвиди, і мої очі аж блищали від захвату.
Найбільше я кайфувала від придорожніх пальм, котрі непохитними вартовими проводжали нас до мого нового дому. Їхні листки були зверху зеленими; зі споду ж висіли шматтям ще не обрізані недбалим хазяїном жовті, минулорічні, вже мертві стебелиння. Інші рослини, приміром, оливкові дерева, що, мов горбаті діди, опускали додолу віти, були зовсім відмінними від тих височезних дерев, радше тулилися до землі, ніж до сонця. Уже потім дівчата-спів-робітниці-співмешканки розповіли мені, що Руперт, крім студії моделей, мав ще один бізнес – пальмовий. Він перевозив ті екзотичні красуні із Марокко до Майорки, а також транспортував їх до інших країн Європи.
Тоні, звідки ж мені тоді було знати, що то буде чи не єдина за рік поїздка островом. Я навіть припустити не могла, що робота моделі – це не просто позування перед камерою, у моєму випадку – камерою веб-кам. А – шістнадцятигодинне сидіння перед крихітним вічком, котре транслює тебе до всіх країн світу; і що бути web-cam-girl-студійницею – означає не мати жодного вихідного дня.