До Руперта дівчатка прилітали переважно влітку, їм, зазвичай мрійницям мого віку, надивившись телевізора, здавалося, що Майорка – це суцільне свято. Так воно, зрештою, і було, але тільки для багатих туристів, і то тільки в місцях, дбайливо облаштованих для того свята. Простий люд – працівники готелів та ресторанів, як правило, студенти європейських вузів, що підробляли там у літній сезон, – проживали Майорку зовсім інакше. Для корінного ж населення власне село взагалі ставало важкою обузою, звідки майже ніколи не вдавалося втекти. Проте, незважаючи на численну кількість несерйозних дівчат, котрі мріяли використати студію як безкоштовний готель, Руперт зумів підібрати для себе якісний колектив відповідальних та працьовитих людей web-cam. Котрі, мов кроти, жили у маленьких, ніби створених саме для цієї роботи кімнатах, де вміщалися зазвичай тільки ліжко, комп’ютер (мишка та клавіатура – безпровідні, екран, збільшений до 225 відсотків, аби було видно висвітлене на ньому вже з ліжка) та вмурована в стіну шафа.
Руперт був справжнім винятком між шефами! Як правило, власники студій не брали до себе чоловіків. Будь-яка присутність (чи то відвідини віртуалки, чи проживання) представників сильної половини в приміщеннях, облаштованих для Інтернет-бізнесу, – заборонена. Аж тут у нас, нате вам, темношкірий дядько.
– Моя студія, – говорив лис Руперт, – не обов’язково мусить мати тільки писаних красунь модельної зовнішності. Попит диктує ринок. А наш перенасичений ринок хоче всього!
Джеф був класним чоловіком. Мав у собі щось незіпсуте і, віриш, Тоні, щомісяця їздив до Манакора, аби… відіслати левову частку заробітку своїй африканській сім’ї. І його дружина знала, що фото та відео її благовірного вивішені в Інтернеті на п’ятьох еротичних сайтах у розділі «геї», але не ревнувала, бо зовсім не було до чого. Він розповідав, що таки траплялося, коли до нього в онлайн заходили жінки, але дуже рідко. Бо ж дев’яносто дев’ять відсотків відвідувачів еротичних чатів – чоловіки. Наші завойовники.
Отже, Руперт мав достатньо працівників, аби забезпечити собі безтурботне життя. Але він був трудоголіком і грошоманом – не сидів ні секунди без діла. Та й іншим не дозволяв. Кожен із працівників, завдяки вічному наглядові старого бізнесюка, заробляв мінімум по півтори тисячі євро на місяць. Кажу мінімум, бо, наприклад, Банні отримувала набагато більше. Так, то був справді заробіток! Нічого не скажеш. І як їй таке вдавалося – давили в собі заздрощі майже всі, бо Руперт хвалився нею і перед іншими «шефами». Адже не кожен тримав у своєму акваріумі таку золоту рибку. Банні всю свою юність провела віртуально – вісім років безперебійної роботи забезпечили їй постійних клієнтів і сталий заробіток. Увесь свій вільний час дівчина проводила у нашому невеличкому, вісім квадратних метрів, спортзалі, котрий завбачливий Руперт збудував, аби тримати дівчат у тонусі. Бо ж у здоровому тілі – здоровий дух! А це саме те, чого потребували дівчата із вимученими очима.