Що він там робив, у тих парижах, берлінах та лондонах? Гер Каперманн стверджував, що відвідував старих друзів, а Сандра, залишаючи його у котромусь із фешенебельних готелів, дарувала собі чергове казкове місто. По-пустунськи посміхаючись, вона розповідала, що у Рудольфову кімнату, якщо він ночував у готелі, викликали повій і ті робили йому наперебій мінети, але вона ніколи не говорила про це всерйоз, тому, Тоні, стверджувати, що дійсність закордонних відряджень виглядала саме так – ми не могли. Сандра була розумною жартівницею. Думаю, вона ніколи не виказала його таємниці. Можливо, насправді й сама не знала, що ж він там робить, у тих столицях європейських країн.
Руперт знав, що Сандра є легкою здобиччю для хворих збоченців. Тому часто наставляв її, просив відсікати роботу від життя, їх не існує, говорив дядько, вони десь там, у своїх офісах із купою грошей, адже ти сама бачиш їхні рахунки, коли вони заходять у чат через програму сайту «777», – більше тисячі євро у деяких. Вони живуть у своїх світах, а ти тут, і якби не їхня дурість, милість та ласка, сиділа би на вокзалі, а на ніч ходила б ночувати у безкоштовні «готелі» для безпритульних! Тягнути хвилини – ось єдине, про що ви маєте пам’ятати. Хвилини! Більше ніякого спідометра не існує, коли ви онлайн.
І це все було правдою. Чоловіки бачили нас часто тільки в одному світлі: як маріонеток, котрих смикають за нитки. Думаю, здебільшого, Тоні, вони забували, що ми – живі істоти. Ми для них були комп’ютерними іграми. Щось на кілька розрядів краще за порнофільми, в яких наш потенційний клієнт усього лиш пасивний споглядач. У нас він – режисер. Творець. Бог. Бо ж дівчина з екрана виконує саме його забаганки.
Але Сандрі не доводилося тягнути хвилини, затуляючи сороміцькі місця, бо вона, оте миле дитинча з посмішкою п’ятнадцятилітки, була із усіма відразу, вона вміла тримати у відкритому чаті відразу п’ятьох клієнтів, не плутаючи їхні ніки та історії. І, мабуть, саме через її безпосередність те молоде, струнке, смагляве, із кісточками, що гострилися із стегон, тіло було нещадно тавроване синцями та слідами зубів.
А повертаючись до нас, одягнута в офіцерські штани, вона стримувала сльози, бо насправді й сама не знала, що ж їй було тієї ночі пороблено. Пізнього вечора, після кількох ковтків шампанського у домовленому місці – одному із добре знаних нам барів, де воно уже чекало на столику, замовленому на її ім’я, вона вийшла на вулицю і більше нічого не пам’ятала.
Усі ми жаліли дурненьку дівчинку Сандру, бо якось уже не уявляли студії без її довірливого сміху. Вона була особливою, завжди весела і часто зовсім гола, любила попихкувати зелено-землянисті сигари на балконі із Омою – розкомплексованою сімдесятилітньою вдовою з трьома десятками кг лишнього сальця на тілі та з обвислими до пупця грудьми. Переживши кілька розлучень та смерть останнього чоловіка, вона могла дозволити собі сидіти на балконі топлес, підставляючи сонцю своє ніби обклеєне шматками епідермісу різного ґатунку тіло.
Холоднокровний підприємець Руперт тремтів над Омою, як листок під солярійним сонцем. Ще б пак! Я власними вухами чула, як він розповідав за своїм дієтичним сніданком, що дев’яносто відсотків відвідувачів еротичних сайтів задають у пошуковій системі «Granny sex». Без бабусі наша студійна команда не була би повною.
Знаєш, наша маленька і строката спільнота нагадувала акваріум: зовсім різні рибки, які співіснували разом, котрими можна було милуватися крізь скло, але котрих не можна мати по інший бік реальності.
Руперт часто фотографував Ому, одягаючи на неї перуки та обвішуючи аксесуарами типу кульчиків із вставних зубів чи ланцюжків із щелеп, казав, що попит на такі знімки зростає з кожним днем.
Коли я вперше переглядала її анкету, то при всій повазі до Оми скривилася. На що Руперт сказав:
– Хворими є ті, котрі це купують.
Але найбільше я була шокованою від прагматичного цинізму Руперта у використовуванні бідачок-мароккійок. Швендяючи середземноморкою і вимінюючи шило на мило: транспортуючи пальми з однієї сонячної країни до іншої, той хитрун Руперт примудрився склепати в одному із портових міст ісламської країни… студію віртуалок у чалмі! Принаймні так називав їх на своєму рекламному сайті. Звичайно, продавати похвилинно темнооких дівчаток було справою прибутковою. Причому настільки, що в кінці Руперт уже не розривався поміж п’ятьма комп’ютерами, чатячи за кожну із них. Шеф завів двох перекладачів, котрі працювали у кімнаті разом із жінками, які просто звабливо натискали довгими пальцями з агресивно пофарбованими у червоне нігтями по підставній клавіатурі, що лежала на їхніх широких, застелених рожевими простирадлами ліжках. Руперт вихвалявся, що дівчата заробляють удвічі більше, коли біля монітора сидить він, а не ми, простачки.