Жінок старигань купляв за безцінь, їх навіть не ставили до відома, що web-cam girl отримують гроші за кожну секунду віртуального акту з клієнтом. Мароккійкам платили однакову зарплатню. Мізерну, якщо вважати, що кожна з них заробляла ну, скажімо, нехай хоча б сімсот євро на місяць.
Віриш, Тоні, я навіть не знаю, чи прикро мені через те, що зазвичай усі сприймали веб-кам як роботу. Часто навіть клієнти запитували оте колюче «ти з дому чи зі студії?». І тоді стиралася будь-яка ілюзія романтичності і, навіть смішно, інтимності, – ти з дому чи зі студії, – і ми нагло лукавили, дивуючись, ніби вперше чули, що існують студії, звичайно, що з дому, зі своєї квартири, спальні, ліжка, бо були навчені своїм шефом, що наша робота – це захоплююче та сміливе хобі, бо ж ми – замасковані вуаєристки та водночас ексгібіціоністки, особливо «торчимо» від parkplatztsex та outdoor sex, обожнюємо запах, смак та колір власної сечі та збуджуємося від інших збоченств, і тут у відповідь на таку майже довершену гру оте прозаїчно-цинічне – дім чи студія?
Стосовно сечі, то першою обхитрити клієнтів наловчилася Каті. Біля її ліжка, на стільчику, поза досяжністю камери, завжди стояли дві прозорі однакові склянки. Одна – порожня. Інша – з яблучним соком. І коли клієнт, тремтячи від власної перверзії, просив її помочитися для нього і випити напісяне, вона спритно міняла склянки і, впадаючи в награну ейфорію, ковтала жовтуватий сочок.
Знаєш, коли він, той хитрун-пальмоторговець, уперше робив із мене відеодіву, я дізналася про тонкощі та хитрощі звуку відеозаписів дівчат на еротичних веб-сайтах. Для тебе, Тоні, це, мабуть, не було новиною, бо ти ж мене на сайті знайшов і напевно був поінформованим незгірше за мене. І ти, напевно, знав, що найбільше цінується відео, зроблене без звуку. Мені було смішно, коли Руперт пояснив, що це для того, аби чоловіки, переглядаючи наші рухливі картинки у найнесподіваніших місцях, не шарахалися перелякані, боячись бути викритими співпрацівниками чи сонною дружиною.
Стосовно несподіваних місць, то це взагалі відпад! Ти знаєш, я мала одного, котрий включав свою камеру, перебуваючи в автомобільнім корку. Спочатку він спрямовував вічко веб-камери на інші машини, а вже потім на свого прутня. Я знала, що обличчя «чатера» не побачиш майже ніколи, що зазвичай на тих чоловічих пальцях, котрі вривалися до мого віртуального простору, майже завжди натягнуті каблучки. Також я призвичаїлася до того, що зранку вони мастурбували із ліжок, перед обідом – із офісів. Під час обідньої перерви я також могла спокійно дудлити свій ананасовий сік. Бо клієнти у цей час їли або били байдики у кафе біля своїх фірм, відпочиваючи від задушного повітря та назойливого шуму кондиціонерів. Про нас вони згадували знову після шістнадцятої, і ми мали роботу аж до шостої вечора, час – коли і додому не втечеш, і працювати вже ліньки. Але наші робочі будні ділилися не тільки на фази дня, а й на сезони. Скажімо, взимку, казали дівчата, коли рано темніло, увечері можна було виходити вже о сьомій, влітку – пізніше. Серпень – це лихо для віртуалки, а новорічна ніч та Різдво – найкращий час зривати інтернет-хвилини.
Тоні, ми, сміючись, називали наших клієнтів вершниками без голови. Бо й справді ми майже ніколи не бачили їхніх облич. Вони, дурненькі, думали, що ми можемо запам’ятати їхні лиця та підійти до них колись у невигідний момент у супермаркеті. Вони не знали, що вікна їхніх зображень на наших комп’ютерах займають кілька сантиметрів. І ми зазвичай не розширюємо формат. Хіба що як когось щось там дуже вразить або здивує!
Із тими чоловіками, Тоні, я надивилася всякого. Бували й курйозні випадки, майже комічні, коли до мастурбуючого чоловіка заходила в кімнату особа жіночої статі: мама, сестра чи дружина, і я перша, бо він, зайнятий «ділом», не міг угледіти, що робиться за його спиною, бачила їхні нажахані обличчя, поки він, під крики, з поспіхом ховав свого набубнявілого жеребця, тепер уже в’язня, аби пояснювати, чого він саме зараз не робив і чим він не захоплюється.
Зазвичай я бачила їхні робочі столи у домашній кімнаті, обладнаній під кабінет, та м’які стільчики, що крутилися на одній ніжці. Рідше мені доводилося розглядати інтер’єр офісів. Хоча, знову ж таки, траплялися різні випадки, приміром, коли вони задовольняли себе у спальнях, туалетах, ваннах, кухнях, користуючись ноутбуком та безпровідним Інтернетом, чи у школах, як той учитель, що, включаючи камеру та замикаючи на ключ двері, спочатку малював жіночі органи на зеленуватій дошці, потім скакав по партах, не забуваючи на кожній із них пестити свого молодшого брата; або мала ще одного унікала – директора перукарні, котрий жодного разу не зачиняв дверей, заходячи до мене в онлайн, позаду нього, крізь відчинену пройму, я могла бачити відвідувачів, котрі домовлялися про щось із зовсім не симпатичною перукаркою, а він доводив себе до кінця зі всієї сили, широко посміхаючись на весь рот, і якщо хтось наважиться зайти, йому доведеться націлити свого задивленого у мої екранні зваби хлопа у подивовану мармизу гостя.