Тоні, ти можеш собі уявити, як то – майже нічого не бачити? Я, наприклад, ні. Не повіриш, та я кілька разів навіть плакала через нього. Так, саме так, ревіла, вимкнувши всі системи веб-кам, слухаючи його прокльони о четвертій ранку.
Суки, кричав він зазвичай, бляді, волав наш інтелігент із ідеально зав’язаною краваткою, той, що прочитав усього Шекспіра і Толстого, спати мені не дають (це стосувалося всіх нас), засрані пси (це ті, що поодиноко дзявкотіли на вулиці в майоркійську спеку), обісцяні жебраки… І так далі і в такому, ні, навіть ще гіршому дусі. Щодо собак та гера Капер-манна, то це була тема, говорячи про яку всі мої колеги і навіть незворушний Руперт заливалися таким густим, мов сльозоточивий газ, сміхом. Мені було по-людськи шкода його, бідаку, чия нервова система зробилася такою нестійкою, що реагувала на будь-які звукові подразники вереском.
– Аааааа!!!! – відразу репетував одягнутий з голочки каліка, щойно бодай один собака несміливо дзявкнув десь за вікном. – Проклята скотина! Застрелю тебе! Аааа!!!
Хоча, ніде правди діти, це і справді виглядало смішно. Не встигав Рудольф замовкнути, як у відповідь знову озивався іспанський сірко. І так майже до безконечності. Доти, доки богобоязкий курець гашишу та нюхальник кокаїну не починав плаксиво, скрививши по-дитячому губи та по-стражденному зсунувши чорні дашки брів, прохати Всевишнього:
– Боженьку, Господи мій рідненький… Допоможи мені… Я не можу… Я не можу сам… Я занадто слабий. Дай мені сили… вбити цього пса.
Можна тільки уявити, який рев сміху здіймався над нашим будинком. А пан Рудольф тим часом не вгавав.
– Боже, – верещав він, – забери мене від цих сук! Аби очі мої їх більше не бачили!
Він нас то любив, то ненавидів, хоча вночі, не маючи змоги заснути (безсоння чи завелика доза кокаїну?), ненавидів усіх. Хоча й не дивно, що він не міг спати. Передрімавши все післяобіддя, переглянувши, тобто переслухавши, два-три фільми на DVD– пристрої (плеєр у нього був настільки малим, що його екран можна було б накрити однією долонею справжнього чоловіка, для того домашнього міні-кінотеатру не те що Рудольфові знадобився би кращий зір, а навіть мені), він карався вночі безсонням, засинаючи тільки попід ранок. Мене ніколи не переставав дивувати той факт, що гер Каперманн міг своїми по крученими пальцями навіть мобільним телефоном користуватися. І тримав у голові більше сотні номерів! І навіть оте DVD йому ніхто не приходив вмикати. Він навпомацки вибирав саме той, потрібний йому фільм і, видудливши півпляшки горілки, потім, звичайно, що не міг заснути. Тоді потерпали не тільки ми, а й сусіди з будинку навпроти (адже гера Каперманна не можна було навіть силою примусити зачинити вікно на ніч, незважаючи на те, що у його апартаментах працювали найкрутіші кондиціонери) не раз приходили скаржитися на нього. І якби сліпий не був сліпим, він при відчиненім вікні міг би навіть дивитися сусідський телевізор. До речі, споглядання фільмів через дорогу було у Каллі П., на мій веселий подив, загальноприйнятою практикою.
Ось таким сумним було сьогодення нашого гера Каперманна. А колись, у неповні двадцять, у тому прекрасному віці, у Лондоні (де ж бо ще могло відбуватися оте фабулативне дійство), він, впевнений у своїх силах та майбутньому темноволосий красень, син іспанки та австрійця, уперше пізнав радощі тілесного кохання. І йому зовсім не потрібно було обмацувати обличчя коханки, адже він пестив її, дівчину зі свого драматичного гуртка, живим і життєрадісним поглядом, не здогадуючись, що всього через п’ять років усі втратять надію на його одужання. Вона ж, ота козулька-юнка, ще тоді відповідала йому взаємністю. Він замріяно розповідав, і його ніжки-калічки нервово тремтіли, що кохав її тоді до нестями, оту початкуючу джульєтту, котра мала вбити себе на сцені, а натомість незабаром, після початку його хвороби, покинула своє недоладне захоплення, поскакавши на довгих ногах модельки далі.
Після вистави вони курили травку, і досвідченіша за нього коханка перша насмілилася сягнути рукою його чоловічості, він же розгубився (кхе-кхе, розповідаючи, покашлював від напруги), а вона впевненим жестом простягла йому презерватив.
Потім був перший нещасний і нещадний випадок у винайнятій напрокат автівці з тією ж єдиною, досвідченою коханкою, його секс-символом, богинею кохання, вона добре вміла їздити верхи на чоловіках, хоча, можливо, казав він, це йому тільки через повну недосвідченість так здавалося. Вона була неповторною, та юна студентка філософського факультету, старша за нього на п’ять років, любителька театру та цнотливих хлопців. На щастя, у тій аварії з нею нічого не трапилося, він ніколи б собі такого не пробачив, хоча у скоєнні нещасного випадку дівчина не була такою вже й безневинною, бо то ж вона сягнула звивистою, мов вуж, рукою до його паху, а він, новоспечений герой, усе набирав і набирав швидкість, аби показати самообраній обраниці, що він також у чомусь мастак. Показав бідолаха. Усе показав. Напоказувався донесхочу. Та так, що більше його ноги на педаль газу не натискали ніколи. Хоча його, як заспокоювали тоді лікарі, прикувало до візка всього на півроку. Злощасні півроку, які не закінчилися й понині.