Ти став моїм рятівником і у фінансовому плані. Бо відгороджуючи мене у приваті для інших та включаючи звук – платив за це п’ять євро за хвилину. Ти ж, смішненький, тільки потім дізнався, що, навіть зачиняючи live-strip на приват, я все одно залишаюся онлайн в інших програмах, навіть коли ти думаєш, що, платячи шалені гроші, маєш право користуватися відображенням мого тіла сам-один. Звичайно, яка б інша дурочка розповіла тобі таку таємницю, що кожна з тих програм може одночасно впускати по десять клієнтів? Зачиняючи мене від інших, бажаючи тільки для себе, ти не знав, що ми ніколи не залишаємося самі. А якби ти про це дізнався і примусив мене вимкнути всі інші системи, ти б ніколи не здогадався, що у нашому, з’єднаному в єдине екрані, тобто на двох екранах, де показувалось одне і те ж, ми і так (до дідька!) не залишалися самі. Бо ще були оператори-контролери-наглядачі та інші офісні працівники, призначені тримати наше віртуальне життя в рамках тільки їм зрозумілої пристойності, бо про яку пристойність можна говорити після того, як ти вже показала себе оголеною, з трьома огірками у нижніх отворах, не байдужому до твоїх принад світові наглядачів, котрі «методом втику» контролювали всіх віртуалок без винятку і безперестанку, щодня і щоночі, ти не знав, що вони розглядають мене навіть тоді, коли немає клієнтів, і я, можливо, зовсім не виключено, саме длубаюся пальцем, у кращому випадку, в носі.
Проте вам, Тоні, тобто їм, дозволялося все. Що вони тільки не чудили, включаючи камери та випускаючи на мене свої хворі фантазії. Спочатку, дивлячись на повішеника або новоспеченого Гаррі Ашбрука (серед кандидатів на премію Дарвіна за безглузду смерть є такий собі американець Гаррі Ашбрук. Його знайшли мертвим, голим, з презервативом на голові та балоном газу поруч. Хлопець накачав кондом газом, одягнув його на голову, але переборщив із дозою), я ледь сама не втратила свідомість, то ж був мій перший контакт з людьми, звихнутими на азотній гіпоксифілії, це ж у них зараз така фішка, аби не мучитись із мотузками. Я тоді крикнула не своїм голосом, не знаючи, як врятувати від смерті бідолаху, котрий, завбачливо поставивши камеру так, аби його було видно у всій збоченій красі, корчився у судомах болю на підлозі, а потім… власне кінчаючи, принишк. Затих. Замовк. Помер?
Вони були всі різні, оті поціновувачі екранного сексу: Штефан, котрий канючив у мене зізнання, що його дітородний орган замалий для повноцінних любощів і зовсім мені не підходить. «Кав’яр», що скакав кімнатою в рожевих панчохах із пухнастими підтяжками, руки мав обтягнуті так само рожевим ситцем, а обличчя туго закуте в шкіряну потворну маску; або багато інших, котрі заходили до чату без «Hallo», мабуть, як і я, користуючись фразами-заготовками, аби економити дорогі інтернет-хвилини. Такі зазвичай писали щось перверзійне: «Сци для мене», «Дай мені свого дощика» чи «Насери мені до рота», або банально «Наклади своєї чорної ікри на мої груди».
Штефана я не втримала, і він став постійним клієнтом Гванци. Але потім і він зник із обрію нашої студії, як зникла і Гванца – за два тижні до ймовірних пологів. «Кав’яра» я налякалася і не виявила живого зацікавлення до його вбрання. Отож, знову-таки – втратила. За це отримала втик від Руперта.