У нашого Рудольфа, до речі, також було прізвисько. Його йому прищепив наш смішливець Джеф. І так уже повелося, що ми всі почали називати каліку Luf ballon. Чи був він насправді схожим на повітряну кульку – то вже питання спірне. Але його обличчя було то одутлим, мов лице невиспаного пияка, то худе та витягнуте, мов писок лисиці. Через діаліз його вени на руках розбухли і нагадували геморойні шишки: синюшні, покручені, дірки яких часто, аби вберегти від розприскування крові, доводилося просто заліплювати. Одного разу, кришталевий мій Тоні, я аж знепритомніла, коли, почувши його дикий вереск, на який зазвичай ніхто не звернув уваги, бо всі звикли до театру одного актора, все-таки не витримала і піднялася до його горішнього поверху. Відчинивши двері, я побачила його, нажаханого, із обличчям загнаного звіра, правицею він безуспішно намагався затиснути кількаміліметрову дірку в одутлій вені, а темна, мов соєвий соус, кров прискала із його зап’ястя сильним напором, обливаючи колись білу стіну.
Коли я наступного дня вирішила провідати нещасного, той схопив мене за руку і ледь не благально, голосом скривдженої дитини, попросив прикласти пальця до місця, котре що другого вечора проштрикують товстою голкою. Доторкнувшись до м’якого від змушеного стану майже нерухомості тіла, котре не знало фізичних навантажень, я відчула рух крові. Тоні, не знаю, чи можеш ти у це повірити, але його кров пробігала під моїм натиском, сичала гадюкою і тремтіла. Я відчувала її, не прикриту м’ясом та м’язами, оголену, беззахисну, таку, як і сам сліпий.
Можливо, у нас із Омою були задобрі серця, бо ми завжди жаліли його. Він не дратував нас, як інших. І коли йому була потрібна допомога, ми приносили йому їжу чи готували для нього, або прасували. Він майже ніколи не дякував за нашу доброту. Але ми й не чекали на добре слово, бо чого ж можна було чекати від обділеної життям людини. Найсмішніше, він ще й підколював нас. Злостивець, за всі роки співмешкання з віртуалками, знав наші розклади. Якщо десь почув по радіо, що у верхній Німеччині лютує непогода, то відразу, зі смішком, повідомляв про це нам, а мудрі дівчата відразу всідалися, тобто влягалися перед комп’ютерами, адже до них обов’язково завітає котрийсь самотній дядько, що через негоду не пішов на гальбу пива до пабу в Кілі.
Тоні, ти будеш сміятися з моїх одкровень, але, працюючи в Каллі П., я виявила таку дивину – футбол для чоловіків справді завжди залишається на першому місці. У наших кімнатах, поряд із прогнозом погоди (все це старанно видруковував нам завбачливий Руперт) висіли розклади футбольних матчів. Наші поціновувачі з’являлися табунами через п’ятнадцять хвилин після гри. Збуджені та щасливі, або розчаровані та агресивні, вони так чи інакше залишали у наших сітях немалі (для шефів) гроші.
Так само ми чекали на їхню з’яву після першої години ранку в суботу та неділю. Такі пізні відвідувачі були п’яними та переповненими емоціями від дискотек чи приватних вечірок. Будучи напідпитку, вони не лічили секунд, щедрі, мабуть, хапалися зранку за голову, переглянувши в інеті рахунок кредитки. Дорогим виявлялося для них оте нічне задоволення на нетверезу голову. Нам же був на руку їхній стан, бо, стомлені та накачані алкоголем, вони довго не могли дійти кінця, протримуючись в онлайн рекордну кількість хвилин.
А одного разу, любий мій Тоні, коли я саме чекала на тебе, Рудольф ледь не спалив хату. Я чекала, вдихнувши зовсім невеличку порцію тремкого сміху, світ від якої розправив усі зморшки на виснаженому сонцем обличчі дійсності. Вентилятор (ненавиджу кондиціонери!) гудів мов навіжений, розкидаючи навсібіч гаряче та вологе, мов окріп, повітря. Розчесавши волосся, я байдикувала, не маючи бажання включити програми інших чатів – а якщо там з’явиться один із постійних? Не викинеш же його ось так просто в off-line. Та й знову вже вкотре брехати, що у мене проблеми зі світлом або технікою, якось також не дуже добре (а якщо лис Руперт знову вичитуватиме мої чати?). Ти саме мав перетнути Люксембург і в’їхати на територію Німеччини і вже звідти, з котроїсь із парківок, відпочиваючи, мав наклікати на своєму айфоні моє зображення. Я чекала. Мала для тебе нову історію. Коли раптом, вкотре за той день, голосом переляканого немовляти запищав гер Каперманн. Звичайно, я навіть не звернула на те уваги, бо, живучи поверхом нижче від його вітальні, звикла ледь не щоночі чути його вереск. Хоча зазвичай він включав свою голосову сигналізацію значно пізніше, уже коли я, набалакавшись удосталь з тобою, лагодилася до сну. Для таких випадків тримала на столі біля монітора дві жовті м’якенькі затички до вух. Тоді ж запхати до вушних раковин клапани не могла, бо чекала на заповітний сигнал. А з ним – на твою з’яву. Ти чомусь не приходив, може, митники примусили тебе відчинити задні дверці каміона? А він, бідолаха, кричав, просячи Бога про допомогу. Волав, що задихається від того чортового диму, пищав, що помирає. Звичайно, до мікрофона, вмонтованого у мою веб-камеру, можливо, ті стогони і не долетіли б, але мені все одно було якось не по собі через ті верески. Я чекала, що він замовкне і нарешті з’явишся ти. Але ти не заходив до моєї віртуальної кімнати. А натомість до реальної кімнати долітали все голосніші крики про допомогу. Допомагати йому я не збиралася, бо знала, що він вкотре, можливо ставши на кришечку від пива, відчувши в нозі навіть незначний біль (наскільки він узагалі міг відчувати щось у ногах), гупав чим міг об підлогу, в надії «викликати» (або дістати до білої ручки) когось із нас – продажних курок.