Так би і задихнувся Рудольф у своїй даховій квартирі, безславно померши на казковому острові у бідацькому селі Калла П., не змігши в паніці погасити полум’я дерев’яного, притуленого до стіни столу, що загорівся від сухого букета на ньому, котрий у свою чергу зайнявся від ароматизованих свічок, що їх розумак містер Курдуплик, той, що навіть мухи на своїм носі не міг побачити (а якщо відчув її, муху, то у паніці волав мов недорізаний, не знаючи, чи то йому на дихалку сів велетенський павук, чи потойбічне чудовисько лоскоче роздуту від невитягнутої з нього рідини ніздрю), запалив для святкового настрою тільки йому відомого фесту.
Але Бог таки почув каліку, бо від букета взялися тліти і розетка та трійник, сталося коротке замикання, і в нашому домі «полетіло» світло. Першим до кімнати Рудольфа поволікся розлючений Руперт, котрий уже, мабуть, сотні разів погрожував віддати порушника нашого спокою до притулку для хворих. Але тільки з йому відомих причин залишав свого на п’ятнадцять років молодшого брата у будиночку на плаці де Лорент.
«На свою голову тримаю його тут», – бідкався він Каті, але при Рудольфові злостиво мовчав, дивлячись на покорчене тіло курдуплика переповненим роздратуванням поглядом.
Я подалася слідом за шефом. Ти ж дивувався, Тоні, що для нас, тих, хто показував своє тіло всьому світові, пройтися напівголяса чи навіть голяка перед Рупертом, котрий до всього ще й робив наші еротичні фотки та відео, було звичним явищем. Ми навіть на балкон покурити виходили, загорнувшись у простирадла і не змивши бойового макіяжу.
Уже на закручених спіраллю дерев’яних східцях я відчула, що пахне горілим. Заскочивши до кімнати, побачила Рудольфа, що лежав на підлозі й уже, на щастя, не репетував. Отримавши вогняно-димовий шок, неборак пролежав після інциденту в кімнаті три дні (з перервою на примусову поїздку до лікарні на діаліз). Мені було шкода його. І я щодня приходила до сліпого, аби розважити бідолаху бодай сидінням біля його ліжка.
Він же, у напівсонному мареві, кленув на чім світ стоїть нас, продажних дівок, котрі готові за кілька центів засовувати собі до рота ледь не бейсбольну биту, аби стимулювати рвотний рефлекс і цим самим задовольнити бажання котрогось із ненормальних клієнтів. Він поливав брудом свого брата, нашого лиса Руперта, називаючи його в’ялим недоноском і погрожуючи залишити того без підтримки. Я, аби розважити хворого, закачувала до старого комп’ютера у лівому кутку його бідно вмебльованої вітальні (якщо не рахувати диванчика, на котрому він спочивав, у вітальні стояли тільки чорна шкіряна софа та дорогущий електровелосипед для хворих, яким він не користувався, бо мав набряклу від рани пивною кришечкою ногу) аудіозаписи Брехта, Шіллера, Нестроя та Бахман. Через нього навіть сама полюбила оту лякливу Ундіну. Я закачувала до комп’ютера старішої, ніж наші, моделі (котрого, мабуть, Руперт там поставив, аби йому не заважав) німецькомовні п’єси, аби сліпий міг скорочувати свій довгий час на ліжку не криками про людську та Божу несправедливість, а слуханням історій його улюблених авторів.
Тоні, я увесь час дивувалася, якою живою та динамічною була фантазія бідного Рудольфа, котрий до кінчиків волосся фінансово залежав від свого брата. У ті дні я зрозуміла, що хочу розповісти тобі все. Про моє місцезнаходження. Про обов’язки віртуалок. Але ти з якогось дива перестав приходити. Кілька вечорів, як на зло, тепер уже наймиліший моєму серцю сайт live-strip не подавав ознак твого життя. Це було нелегко, чекати на тебе і не розуміти раптового зникнення. Думалося всяке: що ніби ти втрапив до автокатастрофи і зараз лежиш десь у фатальній лікарні старого Тріра й чекаєш на мене, свою Діану, Діанку, Діаночку.