Як я тоді перенервувала. Вірила тобі, й водночас початкова стадія недовіри точила моє вже раз обдурене серце. О, як я зраділа, коли ти повернувся, мій теплий куточку надії, повернувся, аби сказати просту банальність: у тебе в дорозі вкрали айфона. І ще щось, так, саме те, чого мені хочеться чути від тебе, – ти скучив за своєю дівчинкою-картинкою.
Ні-ні, ти тільки не смійся з мене, мій дорогоцінний Тоні, я справді тоді дуже чекала на тебе. Дні тяглися довго, і кожна хвилина робила мені боляче, бо я не хотіла, аби настало «без тебе». Бо ж без тебе втрачався сенс мого добровільного ув’язнення. Хто б інший слухав мене так довго? Я не знаю, чого я чекала від тебе. Якого порятунку бажала собі. Була якоюсь нерішучою. Не знала, куди мені йти, аби знайти себе. Замало часу минуло, занадто мало… аби стати здоровою. Я була якоюсь ненормальною віртуалкою. Мабуть, не справжньою. Виконувала роботу вже не на так взахлин, як коли мстила Іґарюші. По-інакшому. М’якше. Ніби відтягуючи дні, коли доведеться-таки замислитися над важливим запитанням: «А що ж далі чинити зі своїм життям?». Так, ніби притягуючи магнітом швидкоплинні вечори, у які моїм же голосом вливався ти, мій уважний слухачу.
Руперт уже потроху починав злостивитися на мене. Він очікував більшого. Думав, що знайшов у Відні копилку, а отримав – бляшанку. Дівчину, котра не приносила великого прибутку і до того ж часто нехтувала правилами. Бо ж в інструкції віртуалки було чорним по білому написано, що клієнт, якщо цитувати дослівно, – «король і Бог», йому відмовляти не можна. Та я й не відмовляла, Тоні, просто писала декотрим нахабам, що я не робот і що рухатися так, як він вимагає від мене, – не можу. Бо ж навіть король має бути навчений гарних манер, правда?
Але мені поталанило ще раз, бо мене приблизив до себе Рудольф. Після зникнення з нашого простору Сандри вони шукали їй заміну для курдупликових польотів. Тому старина Руперт не здавався. Він стимулював мене всім, що йому здавалося доцільним. Сніжком. Сміхом. І навіть вирішив інвестувати у мене ще гроші. Він сказав, що я таки буду успішною, тому замовив і мені USB-вібратор. Так що, Тоні, можливо, через тиждень від того дня ти зміг би рукою контролювати силу вібрації мого слухняного дружка з десятьма змінними латексними насадками.
Ома казала, що Web-cam-портали – це просто модерніша версія колишніх Peep show. Банні, мама якої колись працювала у тих скляних будках, погоджувалася з нею. А одного разу ти, Тоні, захотів дізнатися, чи існує, на мою думку, типовий клієнт веб-кам. Ні! Вони занадто різні. Як за віком, так і за соціальним станом. Зазвичай їм від 18 до 55 років. Будівельники та академіки, ніхто не цурається жінки-картинки, яку можна бачити, але до якої не можна доторкнутися.
Тоні, інколи я замислююся над тим, куди доведе нас техніка і наша усвідомлено вибрана самотність?
Ми вже маємо вібратори, силу поштовху яких може вимірювати клієнт. І це тобі після невинних кабінок Pееp show! А що буде років за двадцять? Ми зможемо куштувати смак наших тіл? Тоні, я почала була боятися техніки і віртуального світу, який наповзав на мене звідусіль. За день моє тіло бачили сотні віртуальних чоловіків. Скільки ж їх було там, у мережі? А дівчат? Коли переглядала еротичні сайти, аби порівняти себе з іншими працівницями, лякалася, бо здавалося, що половина жіноцтва нашої планети, котра продовжує своє існування саме завдяки зляганню, у цю хвилину вийшли голяка в онлайн. Їх забагато. Весь світ оплутав Інтернет. Весь світ робиться віртуальним. І навіть той, хто боїться людей, але прагне спілкування, – не мусить змушувати себе зустрічатися із собі подібними. Адже є Інтернет, в якому не обов’язково соромитися бути собою. Тут можна викидати лайно своєї підсвідомості всім і вся. Не боячись бути несприйнятим чи, упаси Боже, висміяним. Бо ж клієнт – Король. Він – Бог. І саме до його послуг у різних кутках планети сидять голі дівчатка, чекаючи поруху його пальця, котрий направить механічного прутня до одного з їхніх отворів.
Їм, звичайно, замало простої електронної вібро-вагіни, або ще краще – водяної піхви, ти, мабуть, не чув про неї, Тоні, це така штучка, чимось схожа на водяний міні-матрац, гідророзкішниця, клієнти просто балділи, коли насаджували на себе те нове секс-шопівське диво.
Після пожежі Рудольф став ще більш нестерпним. На колесах «тинявся» нашим «офісом» (коли Джеф, стомившись слухати його благання та прокльони, зносив його донизу), відштовхуючись від підлоги перебинтованими та знизу розбухлими аж до втрати природних людських форм худенькими зверху ніжками-патичками, залишаючи за собою плями гидкої, жовтої, зле смердючої рідоти. На білому бинті нервово копошилися кілька комах, схожих на мурах. Нажахані, вони, мабуть, гарячково міркували, як їм тепер потрапити до свого звичного середовища.