Він усіх по-конкретному дістав, той хворий Рудольф Каперманн, і дівчата тільки й шепотіли, що чекають на те, аби Руперт віддав його до будинку, де живуть такі ж, як і він, – курдуплики. Ми не могли зрозуміти, що саме стримує нашого раціонально мислячого шефа позбутися родича, до якого він, чесно кажучи, не виявляв жодних ніжних почуттів.
Взяти до уваги хоча б авіаквитки, котрі Рупертові доводилося купувати для брата, адже той чи не щотижня літав до материка. Рудольф був дуже дивним дядьком. Він не завжди літав з летовища Майорки, влітку, наприклад, не міг вистоювати, тобто висиджувати довжелезних черг. Бо ж у таку пору року небесні машини у столиці острова приземлялися щохвилинно. А черги тяглися ледь не за територію летовища. Тому інколи Рудольфа переправляли поромом до, як вони говорили, іншої Іспанії, й уже звідти довозили до якогось із аеропортів. Після інциденту з Сандрою Рудольф просидів удома аж три тижні. І тільки потім, після його численних істерик та гучних сцен, його до Братислави провела Каті. Вона два дні носилася знервованою фурією будинком. Їй зовсім не хотілося бути нянькою скрюченого в клубок квазімодо. Але що поробиш, у нашому домі без діла не сидів ніхто. Єдине, що мене дивувало, так це мовчазна згода шефа на всі ті безсенсові куражі світом. Заради чого? Аби подивитися невидющими очима на те, який він, той Дунай у Братиславі? Чи посидіти в п’ятизірковому готелі Цюріха?
Після пожежі Рудольф три тижні не виходив у «великий світ». До моєї кімнати доносилися його розпачливі і нервові крики:
– Я також хочу бути людиною! Я – не тварина!
– А кашляє точно як пес, – доповнила Каті, стоячи біля східців.
Бухикання хворого справді нагадувало кашляння пса, котрий вдавився рибною кісткою.
Знаєш, Тоні, що він мені одного разу сказав? Що мріє купити сирену і виставляти її у вікно, коли йому заважатиме дзявкіт нашого вуличного пса чи гучні оплески тому співцеві на нашій площі. Тоді хай побачать інші, як воно нелегко, коли до твого простору вдираються небажані звуки, що заважають концентруватися!
Тоні, у нашому краї вже два місяці не дощило. Пожухлі трави вигойдували сухими тілами на лоні вітру. Перестиглі плоди апельсинів відривалися від гілок і падали на землю, аби зігнити. Гранати в’янули, ще тільки зеленіючи. Очікували своїх днів оливки. Зарослі екзотичними деревами ліси ще ховали у собі прохолоду. Але я її уже не мала. Я, мов та іспанська вигоріла земля, що чекала на рятівну вологу, чекала на тепло твоїх пальців, що вистукають по клавіатурі мого мозку нескінченність нашої казки про отаку мою першу дивну любов.
Віртуальне кохання.
Так, Тоні, я покохала тебе. Полюбила свої історії у моїх же вустах, що дарувала тобі. Тоні, мені було двадцять, і я сумувала, бо мала у собі незнання та нерозуміння себе. Сумувала, бо не могла до кінця відчути, звідки береться смуток.
Тоні, раніше я частіше сміялася заливним сміхом. Клієнтам. Потім сміялася тільки тобі. Зараз сміюся тобі, хоча наші платні сеанси моєї терапії вже й перейшли на стадію серйозності. Туди, де не говорять про погоду та вигаданий добрий настрій.
До Калли П. мене заманила пісня старого сліпого. Так, Тоні, та пісня, котрої я потім майже не чула. Реальність насувалася на мене інтернет-хвилинами. Реальність, у якій був ти – віртуальний слухачу.
Тоні, я часто допомагала геру Каперманну, хоча він не раз зривався на мені, кричав, але я розуміла його біль, біль каліки. Я готувала йому їсти, доки він розповідав мені щось, потім він їв, гублячи половину їдла, не донісши до рота. Він був потрібним мені тому, що моє серце потребувало ще й живої людини, про котру можна піклуватися. А ще не знаю, чи повіриш ти мені, але я інколи снила ним, тим сліпим дядьком. Я тяглася до нього ручками, котрі чомусь у сні ставали дитячими: пухкенькими й короткими. І він посміхався до мене, чомусь також маленької і геть беззахисної. І мої очі наливалися сльозами втраченої радості.
Я знаю, Тоні, що для тебе світло фар уночі було символом життя. До мене ж в онлайн заходили диваки, які не мали ні символів, ні сенсів. Для Антана я завжди тримала під ліжком горілчану пляшку, наповнену водою. Коли він втюхикувався до мого Інтернет-простору, я вже знала, що йому потрібно. Він просиджував у мене довго. Руперт казав, що за кілька років той залишив сайтові близько мільйона євро – половину спадку від багатого батька. Але той спадок не допоміг йому нічим, бо він міг кінчити тільки тоді, коли бачив партнерку п’яною. Спочатку я було й собі купила пляшку вина. Але швидко зрозуміла, що спиватися із ним не маю ані найменшого бажання. Тим паче що наші із ним чатування зводилися завжди до одного – я, мов за сценарієм, мала п’яніти, а він, бачачи мої розмиті рухи, захлинався своєю мокрою радістю. Так-так, Тоні, тобі не почулося. Я справді сказала «захлинався». Бо Антан любив гратися ротом із власною спермою. Старанно проливаючи її на долоню, він потім бавився нею, мов дитина після солодкої цукерки із власною слиною.