Знаєш, Тоні, мені було прикро, що під час роботи моє щільно зачинене пластикове вікно із дерев’яними віконницями (конспірація є конспірацією) зовсім не пропускало звуків із вулиці. Я переставала чути музику, оту тремку подругу тужливого щастя, котра мала б нагадувати мені про любов, дитинство та вічність. Вона насправді нікуди не зникала. Була там повсякчас. То я оглухла для неї. Ти хіба не помічав, що я почала губитися. У пошуках щастя. У гонитві за собою та своєю правдою. Мене, мов гігабайти, пожирав Інтернет, і я переставала розуміти, що зі мною коїться і що я тобі тут верзу. Для мене залишався реальним тільки «білий-білий сміх», котрий заробляла тілом.
Віриш, їхні історії прилипали до мого тіла і забруднювали свідомість. І навіть спів сліпого вони з наглими мордами витіснили із мене. Тоні, я губила свою наївність. Я робилася грубою, мов ті, котрі прагнули моєї оголеності. Чи, можливо, та грубість і була реальним життям, від котрого мене протягом усього дитинства оберігала пара закоханих голубків – мої батьки? Можливо, вони таки схибили, не показавши мені, як треба захищатися від агресії? Чи вони також цього не вміли і саме тому втекли до країни, де агресія якщо й була, то замаскована? Що ти про те все думав, Тоні? Чому не озивався до мене, я ж бо мусила знати, що ти – не вигадка, як усі інші, хто заходив вилизати мої горбочки та впадини через комп’ютер. Не повіриш, але вони часто лизали вічка їхніх камер, просячи мене піднести мої скарби поближче до електронного ока. Так, саме лизали, висолоплюючи язики та імітуючи кругові масажні рухи, вони подумки куштували мене на смак.
Тоні, я хотіла, аби ти став реальним. Я була заслабкою, аби вирватися з того млина самотужки. Усе, на що була здатною, так це коли ще свідомість губилася у суміші білого порошку, бігати за село, розглядати у підземеллях цвинтаря забетоновані стіни могил. Там мені було добре, там я ніби наближалася до розгадки моєї таємниці, яка, можливо, зовсім не існувала.
Тоні, я могла говорити тобі про талаотів або найдавнішу культуру Майорки, чи будь про що, аби тільки ти не перестав слухати мене, аби твоя дорога, мощена відбитками товстих шин, була прямою і світлою. Аби ти не засинав від мого голосу, аби ти їхав, бо тільки дорога здатна відкрити нам майбутнє. Інколи я навіть співала для тебе свою улюблену пісню:
Тим часом повсякчас присутня усюди Майорка жовтіла, випечена з усіх боків, маячіла пожухлими травами та величними і гордими, мов стріли, пальмами. Вони любили сонце і чекали на дощ, котрий буде ще не скоро, але котрий конче напоїть їхні спраглі тіла.
Інколи, коли я була вже на межі, біль втрати перевтілився у біль відчаю, хоча я намагалася бути оптимісткою, тоді я хотіла тобі запропонувати врятувати мене. О Боже, горе тим жінкам, котрі не навчилися рятуватися самі, котрим повсякчас для спасіння потрібен чоловік. Але я була, виходить, саме такою. Слабачкою.
Тою, котра не змогла заїхати по пиці своєму громадянському чоловікові, який, лежачи на ліжку, виставивши догори своє бліде черево з щупальцями татуювання, задоволено вишкірившись, розповідав анекдот про різницю між Україною та Росією. Бо ж, бачте, украінци єдут в Расію, а расіяни НА Украіну. Їй-богу, браво, Ігорьок, дуже смішно!