Це ж справді нелегко – кілька сотень вилуплених на мене очисьок за день роботи. Кілька сотень націлених у мене членів.
Тоні, я стомилася показувати до камери різні частини свого тіла. Більше не могла спокійно підводити до камери то пальці ніг, то… вухо, так, вухо, отому баварцю, що міг кінчити тільки до моєї тендітної раковини; ще третьому, норвежцю, – мій язик; не могла лежати так, ледь не у позі підстреленої жаби, з відкритим усім, однією рукою ще й підтримуючи зверху волосся, бо п’ятий маніяк міг кінчити, тільки бачачи мою оголену, по-цісарськи жіночу шию. Усім догоджати більше не могла. І не хотіла. Раділа польоту до Парижа так, ніби відчувала, що щось має статися. Щось мусило змінитися після цього. Може, вирвавшись бодай на кілька діб із того середовища, котре затягувало, я мала почати нове життя? Тоні, я хотіла, аби ти написав мені бодай одного листа до скриньки на live-strip, так, як це робили інші мої прихильники. Написав, аби я дала тобі свого справжнього емейла. Аби ми й надалі залишалися разом.
Розділ останній
Сліпий перший
Доленосний
Майорка, острів палючого сонця, міцно затулених вікон та лінивих котів на вулицях.
Нас підставляли під яскраві промені світла, мов справжніх моделей, із тією тільки різницею, що других відразу після фотосесії відпускають, а ми залишалися вичікувати на велику рибину. Увечері боліли очі, і ми виходили на вулицю, мов кроти, затуляючись від усе ще яскравих променів. Світло лампи псувало зір, але ж що могли робити проти цього ми, розфарбовані метелики синюватих моніторів? Ми заробляли гроші. Самостійні жінки із країн усіх сортів. Незалежні. От тільки незалежність наша закінчувалася там, де починалася рамка веб-камери.
Летовище Майорки тріщало по швах, коли мікроавтобус Руперта приколесив нас до входу будівлі аеропорту. Рудольф, мабуть у передчутті радості, поводився, як на мене, на диво спокійно. Я чекала від нього більшого театру: вереску та прокльонів. Тобто його звичайної поведінки у незвичайному для нього середовищі. Хоча летовища вже, мабуть, давно стали його другим домом. Я була вбрана у той одяг, в якому прилетіла до острова-пошуку-себе, бо ж купити щось інше у мене не було часу. Єдине місце, куди ми могли спокійно їздити, та й то раз на місяць, бо ж до самої Пальми нас відвозив у таких випадках Руперт, був секс-шоп. Я, Тоні, до речі, терпіти не можу тих виставкових крамниць силіконових статевих органів. Бо у секс-шопах вештаються юрми хворих. Коли вони чіплялися до нас, дівчат, що купляли там свої знаряддя праці, я бігла до Рупертового авто і сиділа в ньому, поки інші робили закупки. Везучи нас додому, шеф завжди нарікав, що хоче продати студію. Він також більше не міг працювати із нами, жіноцтвом, казав, що більший дохід йому зараз приносять пальми та робота в рекламному бізнесі.
Спогади… Так, вони блокують, вони хочуть повернути нас нам колишнім. Вони не можуть забути, що ми впевнено крокуємо далі, змінюємося та трансформуємося. Нас учорашніх уже немає. А я, дурепа пустоголова, дивилася на вхід до летовища і згадувала себе, ту, котра приземлилася на цьому казковому для туристів острові півроку тому. Час пролетів, наполовину загоїв мої рани, роздягнув мене перед десятками тисяч користувачів Інтернету і… познайомив з тобою, мій вигаданий Тоні. Ти не знав мене ні колишньої, ні теперішньої. Бо все, що ти про мене відав, складалося із моїх розповідей. Тобто тільки із мого змалювання себе. Хто я, Тоні, і де моє місце у цьому світі? Може, ти, відірвавшись від дороги та керма, прошепочеш мені ніжно в інтернетівське вушко відповідь на мій біль, котрий спогадами блокує мій організм і не дає йому вступити до стану щастя? Може, ти научиш мене слухати і розуміти вас, чоловіків? Бо я так і не втямила, чого хочете ви, приходячи до нас, віртуальних та реальних. Любові? Сексу? Майбутнього? Спогадів?!!
Тоні, у твою присутність ти мучив мене мовчанням. А я ж чекала від тебе слів. Моє тіло ламало. Я не взяла в дорогу жодного грама кокаїну. Бо не вважала себе наркоманом. Я просто любила сміх.
Руперт, перенісши Рудольфа до візка, простягає йому руку, той, тицьнувши кілька разів своєю п’ятірнею навпопад, урешті хапається за братову. Потиск їхніх долонь задовгий і ніби змовницький. Руперт нездатний на телячі ніжності. У ньому завжди міцно і голосно тікає годинник прагматизму та розрахунку. Він кидає у мене поглядом. Мов якорем. Я – його віртуалка. А я чомусь думала про Сандру, котра майже завжди їздила зі сліпим до «великого світу». Ми прощаємося. Над нами не переставали виводити злітні кола залізні небесні красені із рекламами своїх фірм на різнокольорових черевах. Купка збуджених від вражень туристів гамірно оминула нашу трійцю. Я взяла свого наплічника, в якому лежали наші документи та мій старий ноутбук. Тоні, я хотіла вийти до тебе в чат із якогось готелю.