Вона назвала сценічне ім'я на той час добре відомої, а зараз, 1955 року, славнозвісної співачки.
— Авжеж, — швидко й зацікавлено відповіла місіс Сілсберн і змовкла, чекаючи, що та скаже далі. Свашка кивнула головою.
— Гаразд, — мовила вона. — А ви часом не зауважили, як вона посміхається? Ніби лукаво? Ніби однією половиною обличчя? Це легко зауважити, якщо ви…
— Так-так, зауважила! — відповіла місіс Сілсберн. Свашка смоктонула сигарету й кинула на мене швидкий, ледь помітний погляд.
— Ну так от: це внаслідок часткового паралічу м'язів, — сказала вона, видихаючи потроху за кожним словом дим. — А ви знаєте, як вона його дістала? Цей сповна розуму Сімор, очевидячки, вдарив її, і їй наклали дев'ять швів на обличчя.
Вона простягнула руку (може, просто заради того, щоб зробити театральний жест) і знову струсила попіл.
— Дозвольте спитати: де ви таке чули? — озвався я. Мої губи злегка по-дурнячому тремтіли.
— Прошу, — відповіла вона, дивлячись не на мене, а на місіс Сілсберн. — Мати Мюрієл розповіла про це між іншим години зо дві тому, коли Мюрієл ридала на відчай душі. — Вона зирнула на мене. — Чи ви задоволені відповіддю? — І раптом переклала свій букет гарденій з правої руки в ліву. З усіх її рухів цей найбільше скидався на звичайнісінький нервовий жест. — До вашого відома, — мовила вона, дивлячись на мене, — чи знаєте, хто ви такий, на мою думку? Гадаю, ви брат цього Сімора. — Вона зачекала одну мить і, коли я нічого не відповів, провадила далі. — Ви схожі на нього, якщо зважати на його дурну фотографію, і я чувала, що брат мав приїхати на весілля. Мюрієл чула це від його сестри чи ще від когось. — Вона втупилася в моє обличчя. — То ви його брат? — спитала вона прямо. Коли я відповів, мій голос, мабуть, дещо змінився.
— Так, — сказав я.
Обличчя моє пашіло. Однак саме зараз мені було набагато легше признатися, хто я такий, ніж будь-коли з тієї миті, як я вийшов з поїзда.
— Я це знала, — сказала свашка. — Адже я не втратила глузду. Я здогадалася, хто ви такий, тієї ж миті, коли ви сіли в машину. — Вона повернулася до чоловіка. — Чи я не казала, що він його брат, тільки-но він сів у машину? Га?
Лейтенант злегка крутнувся на своєму місці.
— Ти казала, що він, мабуть… атож казала, — відмовив він. — Казала. Так.
Як реагувала місіс Сілсберн на це відкриття, можна було збагнути, не дивлячись на неї. Тайкома я позирнув через її плече на п'ятого пасажира — карлуватого підстаркуватого чоловічка, щоб пересвідчитися, чи його окремішність лишилася незаймана. Так воно й було. Ніколи я ще так не тішився ні з чиєї байдужості.
Свашка знову звернулася до мене.
— До вашого відома, я також знаю, що ваш брат не є хіроподист. Отож ваші жарти ні до чого. Я чувала, що він був Біллі Блек у передачі «Розумна дитина» років десь із п'ятдесят.
Місіс Сілсберн ураз вирішила взяти активнішу участь у розмові.
— В передачі? — спитала вона, і я відчув, що вона дивиться на мене зі свіжою, гострішою цікавістю.
Свашка не відповіла їй.
— А ви були хто? — спитала вона мене. — Джорджі Блек?
Тон її, в якому сполучалися грубість і допитливість, був зацікавлений і замалим не обеззброюючий.
— Джорджі Блек — то був мій брат Уолт, — мовив я, відповідаючи лише на її друге запитання.
Вона повернулася до місіс Сілсберн.
— Вважайте, це, мабуть, таємниця, але цей чоловік і його брат Сімор виступали по радіо під прибраними іменами. Діти родини Блек.
— Заспокойся, люба моя, заспокойся, — дещо нервової озвався лейтенант.
Дружина повернулася до нього.
— Я не хочу заспокоїтися, — сказала вона, і знову наперекір свідомості я відчув до неї майже повагу — такий-бо метал-звучав у її голосі. — Адже, присягаюся небом, його і брата вважали таким розумним, що далі нікуди. Вважали ще в коледжі, коли він мав усього чотирнадцять років, чи що. Коли його сьогоднішній вчинок можна назвати розумним, то вважайте мене за Махатму Ганді! Як собі хочете. Але мені від того гидко!
Саме тоді я відчув себе ще ніяковіше, ніж досі. Хтось дуже пильно споглядав ліву, слабішу половину мого обличчя. Це була місіс Сілсберн. Я рвучко повернувся до неї, і вона ледь помітно здригнулася.
— Дозвольте спитати: ви часом не Баді Блек? — мовила вона, і, почувши в її голосі поштиву нотку, я думав був одну мить, що вона збирається подати мені авторучку і невеличкий оправлений шкірою альбом для автографа. Мені стало незручно — хоч би через той факт, що саме був 1942 рік і з часу розквіту моєї комерційної слави минуло років дев'ять-десять. — Я питаю це тому, — провадила вона, — що мій чоловік постійно слухав цю передачу протягом усіх…