— Тут ще більша задуха, ніж на вулиці,- мовила замість привітання свашка, заходячи в кімнату.
— Зачекайте хвилиночку, — сказав я. — Ніяк не можу налагодити цей кондиціювальний пристрій.
Кнопка «Увімкнуто», очевидно, заклинилася і я зосереджено нею клацав.
Поки я морочився над тією кнопкою — не скинувши навіть пілотки, — інші нишпорили підозріливо по кімнаті. Я стежив за ними куточком ока. Лейтенант — той підійшов до конторки й почав оглядати три-чотири квадратні фути стіни над нею, де ми з братом, незважаючи ні на чиї міркування, крім власних, пришпилили силу глянцьованих фотографій розміром вісім на десять — пам'ять про давноминулі дні. Місіс Сілсберн сіла — це було неминуче, подумав я, — на крісло, в якому полюбляв спати мій бульдог Бостон — уже на той час небіжчик. Ручки крісла, оббиті заяложеним вельветом, були послинені й пожовані під час багатьох страхітливих снів, що снилися собаці. Мій близький приятель — дядько батька нареченої — здавалося, щезнув безслідно. Свашка теж раптом зникла хтозна-куди.
— Зачекайте хвилинку, я знайду вам чого-небудь питного, — сказав я занепокоєно, все ще силкуючися натиснути кнопку і ввімкнути кондиціювальний пристрій.
— Я б випила чогось холодного, — пролунав дуже знайомий голос.
Я круто повернувся й побачив, що вона простяглася на канапі.
— За мить я скористаюся вашим телефоном, — повідомила вона. — У цьому стані я не могла навіть одкрити рота, щоб провадити телефонну розмову. Я знемагаю від спраги. У мене зовсім сухо в роті.
Кондиціювальний пристрій несподівано задзижчав, оживаючи, і я вийшов на середину кімнати, між канапою й кріслом, де сиділа місіс Сілсберн.
— Не знаю, що тут є питного, — мовив я. — Я не зазирав у холодильник, але гадаю…
— Принесіть чого завгодно, — перебила мене невгамовна ораторка з канапи. — Аби воно було мокре. І холодне.
Каблуки її черевиків лежали на рукаві сестриного френча. Руки вона склала на грудях. Під голову підмостила подушку.
— Покладіть туди льоду, якщо він у вас б, — додала вона і заплющила очі.
Я подивився на неї коротко, але досить виразно, потім нахилився і якомога тактовніше визволив з-під її ніг френч Бу-Бу. Збираючися вже вийти з кімнати і взятися до своїх обов'язків господаря, я ступив крок, але тут заговорив лейтенант, що стовбичив біля конторки.
— Що це у вас за фотографії? — спитав він.
Я підступив до нього. На голові моїй ще й досі була пілотка. Я не додумався її скинути. Стоячи біля конторки поряд з лейтенантом, але ледь-ледь позаду, я подивився на пришпилені фото й сказав, що це були здебільшого давні знімки дітей, які виступали в передачі «Розумна дитина» за тих часів, коли ми з Сімором брали в ній участь.
Лейтенант повернувся до мене.
— Що то була за передача? — спитав він. — Я ніколи про неї не чув. Опитували дітей перед мікрофоном? «Хто дасть правильну відповідь» і таке інше?
В його тоні залунали нечутні для вуха, а проте очевидні нотки офіцера, що розмовляє з рядовим. До того ж він, здавалося, дивився на мою пілотку.
Я зняв її і відмовив:
— Ні, не зовсім. — У моїй душі раптом прокинулась якась частка родинної гордості. — Так воно було до того, як почав виступати мій брат Сімор, і більш-менш так знову після того, як він перестав брати участь у передачі. Але він докорінно змінив її форму. Він перетворив передачу на своєрідну дитячу дискусію за круглим столом.
Лейтенант подивився на мене, як мені здалося, з дещо надмірною цікавістю.
— Ви теж у ній виступали? — спитав він. — Атож.
Цієї миті з невидимого запиленого захистку канапа озвалася свашка.
— Хай би моя дитина спробувала виступити в якій-небудь дурнячій передачі, — сказала вона. — Або на сцені. Хоч там, хоч там. Та я б краще умерла, а не дозволила своїй дитині виставляти себе напоказ перед публікою. Це калічить дітей навіки. Їх може занапастити сама тільки реклама, — спитайте першого-ліпшого психіатра. Я хочу сказати: вони ніколи не матимуть нормального дитинства. Її голова у віночку, що зсунувся нині набік, раптово виринула з-за столу. Наче відтята од тіла, вона сперлася на спинку канапи й дивилася на нас з лейтенантом.