Простуючи зі свашкою до спочивальні, де був телефон, ми стріли дядька батька нареченої, що йшов з протилежного краю холу. На його обличчі застиг вираз лютого спокою, який, коли ми їхали в машині, я довгий час не міг збагнути. Та коли чоловічок підійшов ближче, вираз той одмінився; він удався до пантоміми, що мала висловити найтепліші й найприязніші привітання. Несподівано для самого себе я почав широко усміхатися й аж надто завзято кивати головою на відповідь. Його ріденьке сиве волосся було дбайливо зачесане — здавалося, навіть щойно помите, — наче він знайшов невеличку перукарню, сховану в далекому кутку помешкання. Коли він минув нас, я відчув потяг озирнутися, а коли зробив це, він енергійно помахав мені рукою, наче кажучи: «Щасливої дороги! Швидше вертайтеся!» Це мене страшенно підбадьорило.
— Що це з ним? — спитала свашка. — Може, здурів?
— Гадаю, що так, — відповів я й одчинив двері спочивальні.
Вона важко сіла на одне з парних ліжок (саме на Сіморове). Телефон стояв на нічному столику, і його можна було досягти рукою. Я сказав, що за мить принесу їй питного.
— Не турбуйтеся, за мить я вийду, — відмовила вона. — Причиніть, будь ласка, двері… Не ображайтеся, але я не можу розмовляти по телефону, коли двері одчинені.
Я сказав, що не можу теж, і рушив до порога. Але коли я повернувся, щоб вийти з-поміж ліжок, то помітив на ослоні біля вікна брезентову розбірну валізу. З першого погляду мені здалося, що це моя власна якимсь дивом примандрувала сама з Пенсільванського вокзалу. Потім я подумав, що це, мабуть, власність Бу-Бу, і підступив до неї. Валіза була розкрита. З першого ж погляду на речі, що лежали зверху, я переконався, кому вона належить. Я кинув другий, уважніший погляд і побачив на двох випрасуваних сорочках кольору засмаглої шкіри одну річ, яку не слід було залишати наодинці з свашкою. Я витяг її з валізи, поклав під пахву, махнув по-дружньому рукою свашці, котра вже вставила свій палець у диск, чекаючи, поки я заберуся геть, і причинив за собою двері.
Я трохи постояв за дверима серед солодкої самотності холу, міркуючи, що робити з Сіморовим щоденником, — а це, повинен сказати, саме й була та річ, яку я взяв з брезентової валізи. Спочатку мені спало на думку сховати його, поки підуть мої гості. Здавалося, то була добра конструктивна ідея — віднести щоденник у ванну і вкинути в кошик для брудної білизни. Поміркувавши трохи детальніше, я вирішив однести його у ванну, погортати, а потім укинути в кошик для брудної білизни.
Мабуть, самим богом судилося, щоб того дня я спілкувався з людьми не тільки з допомогою різноманітних жестів і символів, але й удаючись до незмірних можливостей письма. От ви стрибаєте в переповнену машину, а доля вже потурбувалася про те, щоб у вас був блокнот і олівець на той випадок, коли один з ваших супутників виявиться глухонімий. Отож коли ви заходите у ванну кімнату, пильно подивіться, чи немає на стіні над умивальником ніяких написів — апокаліптичних чи будь-яких інших.
Протягом багатьох років у нас, семи дітей, що мешкали в квартирі з однією ванною, була, може, надмірна, але корисна звичка писати один одному записки на дзеркалі аптечки, вживаючи для того шматочок мокрого мила. Тематично ці записки набували форми суворих доган або часом і відкритих погроз. «Бу-Бу, коли ти витерлася, прибери простирадло. Не залишай його долі. З привітом — Сімор». «Уолте, твоя черга вести 3. і Ф. на прогулянку в парк. Я водив їх учора. Здогадайся хто». «У середу їхній день народження. Не йдіть у кіно і не тиняйтеся по студії після передачі. Інакше будете оштрафовані. Це стосується також і тебе, Бадді». «Мати сказала, що Зуї ледве не з'їв фінолакс. Не залишайте на раковині напівотруйні речовини, які він може дістати й з'їсти».
Я, звичайно, наводжу зразки написів часів нашого дитинства, але навіть багато років згодом, коли задля незалежності та самостійності я й Сімор відокремилися й завели власне помешкання, ми з ним не зрадили давню родинну традицію. Інакше кажучи, ми не викидали змилків.
Коли я зайшов у ванну, тримаючи під пахвою Сіморів щоденник, і надійно зачинив двері на защіпку, то майже негайно помітив записку. Рука була, однак, не Сіморова, а, поза всяким сумнівом, моєї сестри Бу-Бу.
Чи писала вона милом, чи не милом, однаково літери були такі дрібнесенькі, що розібрати не було майже ніякої змоги. Отож вона легко вмістила на дзеркалі таке послання: