Сьогодні я одержав од Бадді чудернацького листа. Він написав його, звільнившися з кухонного наряду. Я думаю про нього, пишучи про Мюрієл. Він зневажив би її за те, що вона виходить заміж з тих міркувань, які я виклав. Та чи заслуговують вони на презирство? Певною мірою, мабуть, що так, але вони здаються мені такі притаманні людству й прекрасні, що навіть зараз, пишучи це, я не можу згадати їх без почуття глибокого зворушення. Він би також не вподобав матір Мюрієл. Вона належить до того типу жінок, що Бадді аж ніяк не терпить. Її самовпевненість дратує. Навряд чи він збагне, що вона за людина. Вона довіку не зрозуміє й не оцінить поезію, якою просякнуті усі речі, геть усе на світі. Вона все одно що мертва, а проте живе, ходить у магазин, відвідує свого психолога, ковтає щовечора по роману, вдягає свій пояс, докладає всіх засобів, щоб забезпечити Мюрієл здоров'я й добробут. Мені вона страшенно подобається. Я вважаю її надзвичайно хороброю жінкою.
Цієї ночі наша рота чергує. Цілу годину стояв у черзі до телефону в кімнаті відпочинку. Коли Мюрієл почула, що я не зможу увечері приїхати на побачення, в її голосі зазвучала відверта полегкість. Це мене забавляє і тішить. Інша дівчина, яка б хотіла позбутися свого нареченого на один вечір, не проминула б нагоди висловити по телефону свій жаль. А М. тільки відмовила: «О!» Як я обожнюю її простоту, її страшенну чесність. Як я покладаюся на неї.
3.30 ночі. Я сиджу в ротній канцелярії. Мені не пощастило заснути. Я накинув поверх піжами свій кітель і прийшов сюди. Ал Аспезі черговий по роті. Він спить на підлозі. Я почергую за нього біля телефону. Ото був вечір! На обід прийшов психолог місіс Федер. Він допитував мене аж до одинадцяти тридцяти. Часом дуже вправно й розумно. Кілька разів я ловив себе на тому, що намагаюсь допомогти йому. Очевидячки, він здавна полюбляв слухати нас з Бадді. Сам він — як людина і як фахівець — цікавився, чому я в шістнадцять років перестав виступати по радіо. Він чув програму, присвячену Лінкольнові, але в нього склалося враження, нібито я сказав, що гетісбергська промова «шкідлива для дітей». Неправда. Я запевнив його, що сказав був: ця промова не годиться для того, щоб діти заучували її напам'ять у школі. До того ж йому здавалося, що буцімто, на мою думку, це була нечесна промова. Я пояснив йому, що насправді сказав: у битві під Гетісбергом загинуло 51 112 чоловік, і якщо хтось мав промовляти з нагоди роковини цієї події, то йому слід було б просто вийти на трибуну, посваритися на слухачів кулаком і зійти — якщо промовець був цілком чесна людина. Він не сперечався зі мною, але, мабуть, зробив висновок, що я слабую на якийсь комплекс довершеності. Він багато — і цілком розумно — говорив про доброчесність недовершених людей, про те, що слід миритися з своїми й чужими вадами. Я з ним згоден, але тільки в теорії. Я довіку обстоюватиму всеїдність, бо вона дає здоров'я і цілком реальне щастя, якому варто позаздрити. Дотримуватися її послідовно, це значить піти за даоїстами, тобто вибрати, без сумніву, найдоброчеснішу дорогу. Та задля цього доведеться відмовитись од поезії, вийти за межі поезії. Оскільки людина з смаком не може навчитися або примусити себе любити погану поезію, а тим більше прирівняти її до хорошої поезії, то їй доведеться відкинути всю поезію загалом. Я сказав, що це зробити нелегко. Доктор Сімс відмовив, що я ставлю питання аж надто руба — ставлю, як запеклий прибічник досконалості. Чи можу я це заперечити?
Очевидячки, нерви місіс Федер не витримали, і вона сказала йому про дев'ять швів на моєму зап'ясткові. Я вчинив необачно, розповівши Мюрієл про ту давноминулу справу. Вона одразу ж передає все своїй матері. Мені слід було б заперечити, але я не міг. М. чує мене тільки тоді, коли мати її слухає теж. Бідолашна дитина! Але я не збирався обговорювати з Сімсом ті шви, які мені наклали завдяки Шарлоті. Принаймні не за чаркою.
Прощаючись увечері з М., я майже пообіцяв їй піти днями до психолога. Сімс сказав, що його тутешній колега дуже добрий фахівець. Очевидячки, вони з місіс Федер уже не раз говорили віч-на-віч на цю тему. Чи це мене дратує? Аж ніяк. Дивна річ. Сам не знаю чому, але мене це тішить. Я завжди симпатизував тещам, навіть тим, які повсякчас з'являються на сторінках гумористичних журналів. У всякому разі, я нічого не втрачу, сходивши до психоаналіста. А що я військовослужбовець, то це не коштуватиме мені жодного цента. М. любить мене, але вона ніколи по-справжньому не зблизиться зі мною, ніколи не зайде в інтимні фривольні стосунки, поки я не пройду бодай поверхового медогляду.
Якщо — або коли — я зберуся піти до психоаналіста, то, сподіваюся, він матиме досить глузду і запросить на консультацію дерматолога. Фахівця з рук. У мене на руках шрами — сліди того, що я торкав різних людей. Одного разу в парку, коли Френні ще лежала в колисці, я поклав руку на її пухнасту потилицю і тримав її занадто довго. Іншого разу це сталося в кінотеатрі Лува на Сімдесят другій вулиці, коли ми з Зуї дивилися страшний фільм. Йому було шість або сім років, і він заліз під крісло, щоб не дивитися на страхітливу сцену. Я поклав йому на голову руку. Деякі голови, деякі кольори, певної текстури волосся залишають на мені довічні сліди. А також і деякі речі. Колись за дверима студії Шарлота кинулася від мене тікати, і я схопив її за плаття, щоб утримати біля себе. Жовте бавовняне плаття, яке я любив, бо воно було задовге для неї. На долоні моєї правої руки й досі є лимонно-жовта позначка. Боже милий, якщо я слабую на клінічну недугу, то у мене паранойя навпаки. Я підозрюю всіх людей, що вони змовилися мене ощасливити».