Пам'ятаю, я загорнув щоденник — точніше рвучко закрив його — після слова «ощасливити». Хвилин зо дві я сидів, затиснувши зошит під пахвою, аж поки відчув деяку незручність, довгенько просидівши на краю ванни. Уставши, я виявив, що спітнів дужче, ніж досі того дня, наче щойно виліз із ванни, а не просто сидів на її краю. Я підійшов до кошика на білизну, підняв покришку і майже злостивим рухом буквально шпурнув Сіморів щоденник у простирадла і наволочки, що лежали на дні. Потім за браком кращої, конструктивнішої ідеї я вернувся і знову сів на краю ванни. Якусь хвилину я дивився на записку, що Бу-Бу залишила на дзеркалі, а тоді встав і вийшов з ванної, зачинивши двері аж надто енергійно, наче тим можна було замкнути ванну навіки.
Далі я зайшов на кухню. На щастя, вона виходила в хол, і я дістався туди, минувши кімнату, де сиділи мої гості. Коли двері за мною зачинилися, я скинув свою верхню одіж — гімнастерку — і кинув її на емальований столик. Цей рух, здавалося, зовсім мене знесилив, і я трохи постояв у самій тенісці, спочиваючи, перш ніж узятися до геркулесової праці — готувати коктейль. Потім ураз, наче мене підстьобнули через невидимий отвір у стіні, я почав одчиняти бар і холодильник, шукаючи інгредієнтів «Тома Колінза». Вони були всі в наявності, крім великих лимонів, які довелося замінити малими, і за кілька хвилин я зробив трохи пересолоджений «Колінз». Я взяв з полички п'ять склянок і озирнувся, шукаючи тацю. Знайти її було важкенько, і коли я зрештою її розшукав, одчинив і зачинив бар, мені вже несила було триматися, і я почав тихенько жалібно стогнати.
Саме тоді, коли я виходив з кухні, одягнувши свою гімнастерку і тримаючи тацю з кухлем і склянками, над моєю головою спалахнула уявна лампочка — точнісінько так, як це малюють у коміксах, щоб показати, що героя осяяла блискуча думка. Я поставив тацю на підлогу, вернувся до полиці і взяв напівповну пляшку шотландського віскі. Потім приніс свою склянку й налив собі — очевидно, через неуважність — аж на чотири пальці. Одну мить я дивився критично на склянку, а далі, наче завзятий верховод з ковбойського фільму, вихилив віскі одним ковтком. Мушу зауважити, що я описую цей епізод з очевидною відразою. Звичайно, мені було двадцять три роки, і я вчинив точнісінько так, як це вчинив би кожний зелений парубійко за даних обставин. Та справа була трохи складніша. Адже я, як то кажуть, непитущий. Випивши унцію віскі, я або страждаю від страшенних нападів нудоти, або починаю шукати серед присутніх скептиків. А після двох унцій я стаю п'яний як чіп.
Однак той день був, принаймні кажучи, не зовсім звичайний, і пам'ятаю, що, взявши знову тацю і виходячи з кухні, я не передчував ніяких звичних метаморфоз. У моєму шлунку, правда, вироблялася безпрецедентна кількість тепла, але це було єдине явище, що виходило за межі норми.
Зайшовши до кімнати з навантаженою тацею, я не виявив ніяких помітних змін серед своїх гостей, крім того підбадьорливого факту, що до них знову приєднався дядько батька нареченої. Він зручно влаштувався в старому кріслі, що належало моєму покійному бульдогові Бостону. Його тоненькі ніжки були закинуті одна на одну, волосся зачесане, пляма від підливи так само привертала очі і — диво дивне! — його сигара була запалена. Ми привітали один одного ще з більшою екстравагантністю, ніж звичайно, наче ці ненастанні розлуки здалися нам занадто довгими і йому, й мені було несила їх терпіти.
Лейтенант усе ще стояв біля книжкових полиць. Він і досі гортав сторінки тієї самої книжки, очевидно, захопившися читанням. (Я так і не встановив, що то була за книжка). Місіс Сілсберн помітно очуняла, навіть посвіжішала і, підновивши, як я зауважив, шар рум'ян, сиділа тепер на канапі, в найдальшому її кінці від дядька батька нареченої. Вона продивлялася журнал.