— О, як це мило! — вигукнула вона світським тоном, побачивши тацю, яку я поставив на столик для кави.
Вона усміхнулась до мене по-компанійському.
— Я долив туди трохи джину, — збрехав я, струшуючи кухоль.
— Тут зараз так гарно, так прохолодно, — сказала місіс Сілсберн, устала, обійшла канапу і спинилася біля письмового столу. Простягнувши руку, вона торкнула пальцем одну фотографію на стіні. — Хто це гарненьке дитя?
Тепер, коли до кімнати ненастанно плинуло прохолодне повітря, коли вона вправилася знову нарум'янити й напудрити своє лице, місіс Сілсберн уже не скидалася на ту розгублену перелякану дівчинку, що стояла на пекучому сонці біля крамниці Шрафта на Сімдесят дев'ятій вулиці. Вона зверталася до мене тим самим зрівноваженим тоном, який так добре слугував їй, коли я вскочив у машину біля дому бабусі нареченої і коли вона спитала мене, чи я не Дікі Бріганца.
Я перестав струшувати кухоль із «колінзами» і підійшов до неї. Вона вперла свій лакований ніготь у фотографію дітей, що виступали у передачі «Розумна дитина» 1929 року, вказуючи на одного з них. Семеро нас сиділо за круглим столом, перед кожним стояв мікрофон.
— Такої гарненької дитини я ще зроду не бачила, — сказала місіс Сілсберн. — Знаєте, кого вона трохи нагадує? Обрисами очей і рота?
На той час шотландське віскі — не все, а порція десь на палець — почало на мене впливати, і я замалим не відповів: «Дікі Бріганцу». Та мене ще застеріг внутрішній імпульс. Я ствердно хитнув головою і назвав ім'я кіноактриси, яку передньо згадала була свашка, коли говорила про дев'ять хірургічних швів.
Місіс Сілсберн широко розплющила очі.
— Невже вона теж виступала в передачі?
— Так, виступала років зо два. Далебі, виступала. Звичайно, під власним ім'ям. Її звуть Шарлота Мейх'ю.
Лейтенант уже стояв позад мене з правого боку, вдивляючись у фотографію. Почувши Шарлотине сценічне ім'я, він облишив книжкову полицю, щоб позирнути й собі.
— Я й не знала, що вона змалку виступала по радіо, — мовила місіс Сілсберн. — Я того не знала! То вона була блискуча актриса ще змалку?
— Ні, вона страшенно любила галасувати. Однак співала незгірш як зараз. І завжди надавала моральну підтримку. У студії вона щоразу примудрялася сісти поряд з моїм братом Сімором, і коли він під час передачі казав що-небудь потішне, вона наступала йому на ногу. Наче стискала йому руку, але робила це ногою.
Виголошуючи своє коротеньке казання, я сперся руками на спинку стільця. Нараз вони ковзнули — як то часом буває, коли спираєшся ліктями на стіл або на шинквас бару. Я похитнувся і тієї ж миті відновив рівновагу. Очевидно, ані місіс Сілсберн, ані лейтенант того не помітили. Я склав руки на грудях і провадив:
— Тими вечорами, коли Сімор був у особливо добрій формі, він вертався додому, злегка кульгаючи. Це щира правда. Шарлота не просто наступала йому на ногу, а давила щосили. Але йому то було байдуже. Він любив людей, що наступають йому на ноги. Він любив галасливих дівчат.
— Та це ж страшенно цікаво! — вигукнула місіс Сілсберн. — Я й не знала, що вона колись виступала по радіо.
— Правду кажучи, то Сіморова заслуга, — сказав я. — Вона була дочка остеопата, котрий жив у нашому будинкові на Ріверсайд Драйв. — Я знову поклав руки на спинку стільця і сперся на нього — частково для підтримки, частково, щоб набути пози людини, яка розповідає про минуле, спираючись на паркан своєї садиби. Мене аж надто тішив звук власного голосу. — Ми гралися в ступбол… Вам це цікаво слухати?
— Атож! — відмовила місіс Сілсберн.
— Одного дня після школи ми з Сімором гралися в ступбол за рогом нашого будинку, і хтось — потім виявилося, що то була Шарлота, — почав кидати на нас мармурові кульки з дванадцятого поверху. Так ми з нею зустрілися. Ми прилучили її до передачі того ж таки тижня. Ми навіть не знали, що вона вміє співати. Її взяли просто тому, що у неї була чудова нью-йоркська вимова. Вона говорила з акцентом Дікман-стріт.
Місіс Сілсберн зайшлася дзвінким сміхом, що вражає на смерть чутливого оповідача анекдотів, байдуже, тверезого чи п'яного. Вона, певно, чекала, поки я скінчу, щоб звернутися до лейтенанта.
— Як по-вашому, на кого вона скидається? — спитала вона наполегливо. — Особливо обрисами очей і рота. Кого вона вам нагадує?
Лейтенант подивився на неї, потім на фотографію.
— Ви маєте на увазі на цьому фото? Ще дитиною? — запитав він у свою чергу. — Чи зараз? Як вона виглядає в кіно?