— Гадаю, і тут, і там. А особливо тут, на цьому фото. Лейтенант став придивлятися до фотографії. Вигляд у нього був явно невдоволений, наче він аж ніяк не схвалював, що місіс Сілсберн — цивільна особа, та ще й жінка, — попросила його це зробити.
— Мюріел, — сказав він коротко. — На цьому фото вона схожа на Мюрієл. Таке саме волосся і все інше.
— Щира правда! — вигукнула місіс Сілсберн і повернулася до мене. — Щира правда, — повторила вона. — Валі доводилося бачити Мюрієл? Чи ви бачили її, коли вона скручує своє волосся гарним валиком…
— До сьогодні я ніколи не бачив Мюрієл, — сказав я.
— То повірте моєму слову, — сказала місіс Сілсберн, значливо стукаючи по фотографії вказівним пальцем. — Ця дитина могла бути двійником малої Мюрієл. Вона схожа на неї, як викапана.
Віскі поступово забивало мені памороки, і я ніяк не міг збагнути це твердження в цілому, а тим більше зробити з нього всі можливі висновки. Я пішов до кавового столика — мабуть, простуючи трохи прямолінійно, — і знову заходився струшувати кухоль із «колінзами». Дядько батька нареченої спробував був привернути мою увагу, щоб привітати мене з поверненням, але я саме зосереджено міркував над тим, що Мюрієл буцімто схожа на Шарлоту, і не відповів йому. До того ж голова моя наморочилася. Мене пойняло бажання — якому я не піддався — струшувати кухоль, сидячи на підлозі.
Хвилини за дві, коли я почав наливати коктейль у склянки, місіс Сілсберн звернулася до мене з запитанням. Воно пролунало в кімнаті, як пісня, так мелодійно вона його вимовила.
— Чи зручно буде спитати про ту лиху пригоду, що її згадувала місіс Бервік? Я маю на увазі дев'ять швів, про які вона казала. Як це сталося? Ваш брат ненароком штовхнув її чи як?
Я поставив кухоль, що здавався мені надзвичайно важким та незручним, і подивився на неї. Дивна річ: хоча в голові мені злегка наморочилося, віддалені предмети і не думали розпливатися в моїх очах. В усякому разі місіс Сілсберн, що стояла на тім боці кімнати, вимальовувалась аж надто чітко.
— А хто така місіс Бервік? — спитав я.
— Моя дружина, — відповів коротко лейтенант.
Він придивлявся до мене, наче член одноосібного комітету, що мав на меті вияснити, чому я так довго готував трунок.
— О, авжеж, — сказав я.
— То це була лиха пригода? — допитувалася місіс Сілсберн. — Він зробив це ненароком, правда ж?
— О боже милостивий, місіс Сілсберн!
— Прошу? — холодно мовила вона.
— Даруйте. Не зважайте на мене. Я трохи захмелів. Хвилин п'ять тому на кухні я хильнув зайвого… — Тут я змовк і рвучко обернувся. На не засланій килимом підлозі холу залунала знайома важка хода. Кроки швидко наближалися — ніби насувалися на нас, — і за мить до кімнати вскочила свашка. Вона не дивилася ні на кого зокрема.
— Нарешті мені пощастило до них додзвонитися, — заявила вона. Її голос був на диво знебарвлений, без жодних ознак курсиву. — Цілісіньку годину витратила. — Обличчя в неї так розчервонілося, що, здавалося, от-от спалахне. — Воно холодне? — спитала вона й одразу ж, не чекаючи відповіді, підійшла до кавового столика, взяла склянку, що я хвилину тому налив до половини, і жадібно її вихилила. — Зроду ще не бувала в такій спекотливій кімнаті, — мовила вона між іншим і поставила порожню склянку. Потім узяла кухоль і, гучно подзвонюючи кубиками льоду, знову налила собі півсклянки.
Тим часом місіс Сілсберн опинилася біля столика.
— Що вони сказали? — нетерпляче запитала вона. — Ви розмовляли з Реєю?
Свашка спершу ковтнула коктейлю.
— Я розмовляла з усіма, — похмуро відповіла вона, ставлячи на столик склянку і роблячи притиск на слові «усіма» з властивим їй, проте, невмінням справити драматичний ефект. Вона глипнула спершу на місіс Сілсберн, потім на мене, потім на лейтенанта. — Можете заспокоїтися. Все склалося якнайкраще.
— Що ви маєте на увазі? Що сталося? — гостро запитала місіс Сілсберн.
— Те, що я вам сказала. Молодий уже не боїться тягара щастя.
Свашка знову вдалася до своєї звичної інтонації.
— Як це так? З ким ви розмовляли? — запитав лейтенант. — Ви розмовляли з місіс Федер?
— Кажу вам, я розмовляла з усіма. З усіма, крім соромливої нареченої. Вона втекла з нареченим. Скільки цукру ви поклали в цю штуку? — роздратовано спитала вона, повертаючись до мене. — На смак вона точнісінько наче…
— Втекла? — перепитала місіс Сілсберн, прикладаючи до горла руку.
Свашка зиркнула на неї.
— Заспокойтесь-бо, голубонько, — порадила вона. — Не треба вкорочувати собі віку.