Місіс Сілсберн сіла інертно на канапу, якраз поряд зі мною. Я пас очима свашку, і, очевидячки, місіс Сілсберн пішла за моїм прикладом.
— Мабуть, коли вони вернулися додому, він чекав їх у помешканні. Отож Мюрієл умить спакувалася, і вони удвох одразу ж виїхали. — Свашка артистично знизала плечима, знову взяла склянку й допила коктейль. — У кожному разі всіх нас запрошують на гостину, чи як воно там називається. Адже молодий з молодою вже виїхали. Там зібралася сила людей. Усі такі веселі — я чула по телефону.
— Ти, кажеш, розмовляла з місіс Федер. Що вона тобі говорила? — спитав лейтенант. Свашка загадково похитала головою.
— Вона трималася чудово. Боже милий, яка то жінка! Вона балакала цілком нормальним тоном. Як я висновую з її слів, цей Сімор обіцяв звернутися до психоаналіста, щоб той його привів до ладу. — Вона знову знизала плечима. — Хтозна, може, все складеться на краще. Я так заморочилася, що вже не можу думати. — Вона повернулася до чоловіка. — Ходімо. Де твій картуз?
Не встиг я отямитися, як свашка, лейтенант та місіс Сілсберн попростували до дверей, а я, виконуючи обов'язки господаря, подався слідом за ними. Мене вже помітно погойдувало, але що жоден з них не повернувся, то, гадаю, вони не зауважили мій стан.
Я почув, як місіс Сілсберн спитала свашку:
— Ви збираєтеся завітати до них чи як?
— Не знаю, — відповіла та. — Якщо ми зайдемо, то лише на одну хвилинку.
Лейтенант натиснув кнопку ліфта, і всі три застигли, втупившися в очко індикатора. Їм наче одібрало мову. Я стояв за кілька футів на порозі, дивлячись немов крізь, воду. Коли ліфт прибув, я голосно сказав «до побачення». Три голови повернулися до мене як по команді.
— До побачення, — гукнули вони, і, коли дверцята зачинилися, свашка крикнула: — Дякую за коктейль!
Я вернувся до кімнати дуже непевними кроками, силкуючись добром чи злом розстебнути свою гімнастерку. Мою появу бурхливо привітав гість, який залишився і про якого я забув. Побачивши мене, він підняв свою майже повну склянку і заходився нею буквально вимахувати. Він кивав мені головою і широко усміхався; наче тішачись тим, що нарешті настала уроча радісна мить, яку ми так довго очікували. Я відчув, що цього разу не можу відповісти рівноцінними усмішками, проте, пам'ятаю, поплескав його по плечі. Потім я важко сів на канапу і зрештою таки розстебнув свою гімнастерку.
— Невже у вас немає власної хати? — спитав я його. — Хто вас доглядає? Голуби в парку?
У відповідь на ці провокаційні запитання мій гість почав ще завзятіше вимахувати склянкою, наче то був пивний кухоль, показуючи, що п'є на моє здоров'я. Я заплющив очі і ліг горілиць на канапу, поклавши й ноги. Але від цього кімната пішла кругом. Тоді я сів і поставив ноги на підлогу. Зробив це я так раптово і так погано скоординував рухи, що заледве не втратив рівновагу і схопився рукою за кавовий столик. Хвилини зо дві я сидів, схиливши на груди голову і заплющивши очі. Потім, не встаючи, сягнув рукою по кухоль з «Томом Колінзом» і налив у склянку коктейлю, так що трунок хлюпнув на столик і на підлогу разом з шматочками льоду. Ще кілька хвилин я посидів, тримаючи повну склянку, але не підносячи до рота, тоді поставив у мілку калюжу на кавовому столику.
— Хочете знати, як Шарлота дістала ті дев'ять швів? — спитав я раптово цілком звичайним, як мені здавалося, голосом. — Ми відпочивали біля озера. Сімор написав листа Шарлоті, запрошуючи її до нас у гості, і мати зрештою її відпустила. Це сталося так: одного ранку вона присіла серед алеї погладити кішку Бу-Бу, а Сімор шпурнув у неї каменем. Йому було дванадцять років. Оце і все. Він пошпурив каменюку, бо дівчинка видалася йому нестерпно гарною, сидячи посеред алеї з кицькою Бу-Бу. Боже милий! Та про це знали всі: я, Шарлота, Бу-Бу, Уейкер, Уолт, вся наша родина. — Я втупився в попільницю. — Шарлота йому й словом за те не згадувала. Жодним словом.
Я підвів очі на свого гостя, чекаючи, що він сперечатиметься зі мною, назве мене брехуном. Звичайно, я брешу. Шарлота так і не зрозуміла, чому Сімор шпурнув ту каменюку. Та гість і не думав зі мною сперечатися. Навпаки, він усміхнувся мені підбадьорливо, наче все, що я міг сказати з цього приводу, він збирався сприймати, як щиру правду. Та я встав і вийшов з кімнати. Пам'ятаю, дорогою до дверей мені спало на думку вернутися і підняти два кубики льоду, що лежали на підлозі, але це здалося мені страшенно важкою справою, отож я подався в хол. Минаючи двері кухні, я зняв свою гімнастерку — здер її і кинув на підлогу. В той мент я вважав, що це саме те місце, де я завжди скидаю свій верхній одяг.
У ванній я довгенько постояв над кошиком на білизну, сперечаючись сам з собою, брати чи не брати Сіморів щоденник і читати його знову. Не пам'ятаю, які я висував докази за і проти, але зрештою я таки відчинив кошик і витяг щоденника. Знову я примостився на краєчку ванни і гортав сторінки, поки дійшов до останнього запису: