Протягом чотирьох-п'яти кварталів, на північ од Медісон розмова в машині здебільшого обмежувалася такими зауваженнями, як «Вам не дуже тісно?» або «Зроду мені ще не було так жарко». Та, якій зроду ще не було так жарко, мала виступити, як довідавсь я ще стоячи на пішоході, в ролі свашки нареченої. Це була здорова молода особа двадцяти чотирьох-п'яти років у рожевій шовковій сукні з віночком штучних незабудок у косах. Вона мала виразну атлетичну зовнішність, так наче років зо два тому, навчаючись у коледжі, спеціалізувалася з фізкультури. На колінах у неї лежав букет гарденій, вона тримала його так, немов то був ненадутий волейбольний м'яч. Сиділа вона ззаду, затиснута між своїм дружиною і карлуватим підстаркуватим чоловіком у циліндрі й візитці, що тримав незапалену гавану. Ми з місіс Сілсберн сиділи одне проти одного на відкидних місцях, і хоч наші коліна переплелися, але все було цілком пристойно. Двічі без жодного приводу, з чистої цікавості, я озирнувся на підстаркуватого чоловічка. Коли він сідав у машину і я притримав для нього двері, мені раптом закортіло підняти його за комір і обережно посадити через одчинене вікно. Це було крихітне створіння заввишки не більше як чотири фути дев'ять чи десять дюймів, хоч належало воно до звичайних людей, не до карликів. У машині чоловічок сидів, утупившись перед собою грізним поглядом. Озирнувшись удруге, я помітив на лацкані його візитки давню пляму — мабуть, від підливи. Воднораз я зауважив, що його шовковий циліндр не сягав даху машини на добрих чотири-п'ять дюймів… Але протягом тих перших кількох хвилин у машині мене найбільше обходив стан власного здоров'я. На додачу до плевриту і гулі на голові у мене з'явилася іпохондрична ідея, що я заслаб на ангіну. Я сидів і тайкома ворушив язиком, обмацуючи ті частини ротової порожнини, які, здавалося, щеміли. Пригадую, я саме дивився-перед себе на шоферову шию в шрамах од чиряків, що скидалася на рельєфну карту, коли це моя сусідка на відкидному сидінні раптом звернулася до мене:
— Я не мала нагоди спитати вас у кімнаті. Як ся має ваша люба матінка? Адже ви Дікі Бріганца?
Тієї миті мій язик саме загнувся, досліджуючи м'яке піднебіння. Я випростав язика, ковтнув слину і повернувся до неї. Їй було років п'ятдесят, одяглася вона за останньою модою і з смаком. Обличчя в неї було густо вишаруване рум'янами. Я відповів, що ні, я не той, за кого вона мене вважає.
Вона трохи примружила очі й сказала, що я дуже скидаюся на хлопця Сілії Браганци. Надто ротом. Я спробував показати усім своїм виглядом, що такої помилки може допуститися кожен. Потім я знову втупився у шоферову шию. В машині запала мовчанка. Щоб розважити очі, я визирнув у вікно.
— Як вам ведеться в армії? — спитала місіс Сілсберн. Спитала знічев'я, аби підтримати розмову.
Тієї миті мене саме пойняв короткий приступ кашлю. Коли він минув, я повернувся до неї якомога жвавіше й сказав, що здобув багато друзів. Мені було важкенько таки крутнутися в моєму сповитку з липкого пластиру.
Вона кивнула головою.
— Ви, я бачу, молодець, — мовила вона дещо двозначним тоном. — То ви чий приятель: нареченої чи нареченого? — спитала вона делікатно, переходячи до суті справи.
— Кажучи правду, я не зовсім приятель…
— Як ви приятель нареченого, то краще мовчіть про це, — перебила мене свашка з заднього сидіння машини. — Хай би він потрапив мені до рук на дві хвилини. Всього-на-всього надвіхвилини.
Місіс Сілсберн повернулася на одну мить — але на всі сто вісімдесят градусів, — щоб їй усміхнутися. Потім вона знову сіла обличчям уперед. Вийшло так, що ми повернулися майже разом. Зважаючи, що місіс Сілсберн повернулася на одну-однісіньку мить, усмішка, якою вона обдарувала свашку, була вершиною майстерності, що її може сягнути людина, займаючи відкидне сидіння. Усмішка та була досить яскрава, щоб висловити необмежену підтримку молоді всього світу, а зокрема цій жвавій відвертій особі, яка репрезентувала її в місцевому масштабі і якій вона була відрекомендована хіба що побіжно.
— Кровожерна жінка, — промовив, захихотівши, чоловічий голос.
Ми з місіс Сілсберн повернулися знову. Це озвався сващин чоловік. Він сидів якраз позад мене ліворуч од своєї дружини. Ми з ним обмінялися відверто ворожими поглядами, якими того хмільного 1942 року могли ззирнутися тільки офіцер і рядовий. Лейтенант військ зв'язку, він носив чудернацький картуз пілота військово-повітряних сил — наголовок був без металевої підкладки, виймали її, мабуть, з метою надати собі хвацького вигляду. Проте в даному випадку картуз не справляв потрібного враження. Він, здавалося, був призначений лише для того, щоб порівняно з ним моя велика на мене пілотка скидалася на блазенський ковпак, що його якийсь знервований дурень вихопив з печі для сміття. Його грізне обличчя мало нездоровий жовтавий колір. Піт з нього канав без кінця-краю: і з лоба, і з верхньої губи, і навіть з кінчика носа.