— Я не знаю, в який готель, — роздратовано відповіла свашка. — Просто в якийсь там готель. — Вона пильно подивилася на мене і спитала. — А що хіба? Ви його приятель?
В її очах з'явилася погроза. Вона, здавалося, уособлювала жіночу юрбу, і якби народилася раніше й мала нагоду, то взяла б у руки плетиво й сіла на зручному для спостереження місці біля гільйотини. Протягом усього свого життя я страшенно боявся будь-якого натовпу.
— Ми приятелювали в дитинстві, — відповів я не дуже доладно.
— Вам неабияк пощастило!
— Ну ж бо, ну! — озвався її чоловік.
— Даруй мені, — сказала йому свашка, звертаючись, проте, до всіх нас. — Зваж однак, що ти не був у тій кімнаті й не бачив, як бідолашна дитина цілісіньку годину ридала так, що, здавалося, вона виплаче собі очі. Це було не дуже веселе видовище. Буває так, що наречений відкладав вінчання, застудившися або ще з якоїсь причини. Але ж це робиться не в найостаннішу хвилину. Я маю на увазі ось що: не можна ставити у збіса незручне становище здоровий гурт цілком порядних людей і розбивати дівчині серце! Якщо він передумав, чому б йому не написати про це заздалегідь і порвати стосунки принаймні як личить джентльменові? Чому, заради всього святого, не запобігти скандалові?
— Твоя правда, але ти не хвилюйся. Тільки не хвилюйся, — мовив її чоловік.
В голосі його ще вчувалося хихотіння, але тон був дещо напружений.
— Я кажу цілком серйозно! Чому він не написав їй усю правду, як належить мужчині, й не запобіг цій трагедії? — Вона рвучко повернулася до мене. — А ви часом не знаєте, де він? — запитала вона, і в голосі її зазвучали металеві нотки. — Якщо ви товаришували з дитинства, то вам, мабуть, відомо…
— Я прибув у Нью-Йорк лише дві години тому, — відповів я знервовано. Тепер не тільки свашка, але також її чоловік і місіс Сілсберн пильно дивилися на мене. — Я не мав навіть нагоди подзвонити по телефону.
Цієї миті, наскільки я пригадую, мене знову пойняв приступ кашлю. Був він зовсім невдаваний, але, мушу визнати, я не робив ніяких спроб вгамувати його або скоротити.
— Ви, солдате, зверталися з своїм кашлем до медичної частини? — спитав мене лейтенант, коли я заспокоївся.
Цієї хвилини мене пойняв новий приступ — хоч як це дивно, цілком природний. Я все ще сидів, наполовину або начверть повернувшись на своєму відкидному сидінні, й одвертав лице якраз настільки, щоб кашляти, не порушуючи приписів гігієни.
Хоч моя розповідь може здатися безладною, але, гадаю, я повинен спинитися і відповісти на кілька запитань, що напрошуються самі собою. По-перше: чому я не вийшов з автомобіля? Не беручи до уваги все інше, машина мала привезти пасажирів до будинку, де мешкали батьки нареченої. Хай би я навіть довідався про все, що мені потрібно, безпосередньо чи посередньо від убитої горем зрадженої нареченої чи від її стурбованих (і, дуже ймовірно, сердитих) батьків, але навряд чи варто було заради цього ставити себе у збіса незручне становище, з'явившись до них на квартиру. Чому ж я тоді сидів і далі в машині? Чому не вискочив, скажімо, тоді, коли ми спинялися перед червоним світлом? І ще доречніше спитати, навіщо я вскочив у ту машину?.. Мені здається, на ці запитання можна дати принаймні десяток відповідей, і всі вони будуть хоч і не вельми доладні, але цілком вичерпні. Гадаю, проте, не варто їх наводити. Ще раз нагадаю, що це був 1942 рік, я мав двадцять три роки, мене щойно забрали в армію і посилено втовкмачували в голову думку, що не слід відбиватися од отари, — а зверх усього я почував себе самотнім. Отож, очевидячки, я, не замислюючися, скочив у переповнену машину і потім уже не наважився вискочити з неї.
Та вернімося до подій того дня. Пам'ятаю, що поки всі троє — свашка, її чоловік і місіс Сілсберн — утупилися в мене гуртом, стежачи, як я кашляю, я позирнув на карлуватого підстаркуватого чоловічка, що сидів на задньому сидінні. Він усе ще пильно дивився перед себе. Я запримітив майже з удячністю, що його ноги не дістають підлоги. Вони здалися мені давніми любими друзями.
— А хто він, власне кажучи, такий? — спитала мене свашка, коли минувся мій другий напад кашлю.
— Ви маєте на увазі Сімора? — сказав я.
З її тону можна було зробити висновок, що він затаврував себе якимсь надзвичайно ганебним учинком. Та враз мене осяяло — я збагнув це інтуїтивно, — що вона обізнана з деякими фактами Сіморової біографії, з фактами сенсаційними, які (на мою думку) давали про нього зовсім неправильне уявлення: що він змалечку був радіозіркою і шість років виступав під іменем Біллі Блека. Або що він поступив у Колумбійський університет, коли йому ледве минуло п'ятнадцять років.