— Ви бачили, що він зробив дитині? — запитала місіс Сілсберн, звертаючись до всіх. Ніхто їй не відповів.
— А чи не можна спитати того поліцая, як довго нас тут триматимуть? — звернувся свашин чоловік до водія. Він і досі сидів, нахилившись уперед, очевидячки, не зовсім задоволений лаконічною відповіддю на своє перше запитання. — Адже ми поспішаємо. Чи не могли б ви поцікавитись, як довго ми тут нидітимемо?
Не повертаючи голови, водій непоштиво знизав плечима, але вимкнув мотор і виліз із машини, хряснувши тяжкими дверцятами лімузина. Він був неохайний, здоровий як бугай чолов'яга, одягнений у неповну шоферську форму — чорний саржевий костюм, але без картуза.
Він пройшов поволі, з зовсім незалежним — якщо не сказати визивним — виглядом до перехрестя, де хазяйнував рядовий полісмен. Вони стояли удвох, розмовляючи, нескінченно довго. (Свашка аж застогнала позаду). Потім ураз обоє зайшлися реготом — наче вони зовсім і не балакали насправді, а перекидалися непристойними жартами. Потім наш водій, все ще заразливо регочучи, махнув по-братньому поліцаєві й рушив — поволі — назад до машини. Він сів у кабіну, зачинив дверцята, витяг сигарету з пачки, що лежала на виступі над переднім склом, заклав сигарету собі за вухо і тоді, тільки тоді, повернувся, щоб доповісти нам про наслідки переговорів.
— Він не знає. Доведеться зачекати, поки скінчиться парад. — Мовивши це, він кинув на увесь наш гурт побіжний байдужий погляд. — А по тому ми зможемо їхати куди нам заманеться.
Він повернувся наперед, вийняв з-за вуха сигарету й запалив її.
На задньому сидінні свашка гучно застогнала від розпуки й досади. Потім настала тиша. Вперше за кілька хвилин я озирнувся на карлуватого літнього чоловічка з незапаленою сигарою. Затримка, певно, не справила на нього ніякісінького враження. Він дотримувався своїх власних усталених норм щодо того, як сидіти на задніх сидіннях машин — машин, котрі рухаються, машин, що стоять, і навіть, мимоволі спадало на думку, машин, що падають з мосту у воду. Ці норми були вкрай прості: треба сидіти зовсім прямо, так щоб між циліндром і стелею був проміжок чотири-п'ять дюймів, і дивитися лютим поглядом просто себе на переднє скло. Якщо смерть — що увесь час супроводжувала вас, може, навіть сидячи на капоті машини, — якщо смерть якимсь дивовижним способом пройшла крізь скло у кабіну, щоб забрати вас із собою, то за цими нормами вам належало б устати й спокійнісінько податися слідом за нею, втупившись перед собою лютим поглядом. Дозволялося навіть захопити з собою сигару, якщо це була справжня Гавана.
— То що ж нам робити? Сидіти, та й годі? — запитала свашка. — Я, мабуть, помру од спеки.
Ми з місіс Сілсберн повернулися вчасно, щоб зауважити, як вона вперше, відколи ми сіли в машину, подивилася прямо на свого чоловіка.
— Ти не можеш ледь-ледь посунутися? — звернулася вона до нього. — Мені так тісно, що я ледве дихаю.
Лейтенант захихотів і виразно розвів руками.
— Ти ж бачиш, зайчику, я практично сиджу на крилі машини, — сказав він.
Тоді свашка кинула цікавий і водночас несхвальний погляд на іншого свого сусіда, котрий, наче несвідомо вирішивши підбадьорити мене, займав набагато більше місця, ніж потребував. Між його правим раменом і ручкою сидіння було добрих два дюйми. Свашка безсумнівно зауважила це, та хоч яка в неї залізна була вдача, але їй бракувало рішучості заговорити з тією поважною маленькою особою. Отож вона повернулася до свого чоловіка.
— Ти можеш вийняти свої сигарети? — роздратовано спитала вона. — У цій тисняві я не досягну своїх ніяким робом.
За словом «тиснява» вона повернулася знову, щоб кинути блискавичний лихий погляд на карлуватого злочинця, який окупував простір, що, як вона вважала, належав по праву їй. Чоловічок зберігав величний незворушний спокій, дивлячись і далі вперед, на переднє скло. Свашка ззирнулася з місіс Сілсберн і виразно підвела свої брови. Місіс Сілсберн відповіла поглядом, що свідчив про повне розуміння й співчуття. Тим часом лейтенант переважив своє тіло на ліву, тобто ближчу до вікна ногу і з правої кишені офіцерських штанів вийняв пачку сигарет, а також— картоночку сірників. Дружина його взяла сигарету й зачекала, поки він запалить сірника, що він негайно й зробив. Ми з місіс Сілсберн стежили за тим, як припалено сигарету, наче вражені новоявленим дивом.
— Ой, вибачте, — нараз мовив лейтенант і простягнув пачку місіс Сілсберн.
— Ні, дякую. Я не палю, — швидко відказала місіс Сілсберн — майже з жалем.