Выбрать главу

Томджон обвів поглядом обличчя ланкрських достойників. Вони роздивлялись його, ніби перебірливі покупці — бичка на ярмарку. Вони прикидали його вагу. В голову йому заповзла вогка думка: король може робити, що хоче, — але лише за умови, що він хоче бути королем. 

— Ти міг би збудувати власний театр, — промовив Г’юл, і його очі на мить спалахнули. — Зі стількома лядами в підлозі, скільки захочеться, і з неймовірно пишними костюмами. Ти міг би кожного вечора грати в новій виставі. Серйозно, «Дискум» тобі хлівом видався б. 

— І хто ж став би ходити на мої виступи? — поцікавився Томджон, опускаючись у крісло. 

— Всі. 

— Щовечора?! 

— Ну, ти ж зможеш їм повеліти, — сказав Г’юл, не відриваючись від писанини. 

«Так і знав, що він це скаже, — подумав Томджон. — Хоча це не навмисне, — додав він сам до себе. — Г’юл занурений у свою п’єсу. Він десь у іншому світі — принаймні на цей час». 

Томджон зняв корону і мимоволі став крутити її в руках. Вона була не така вже й масивна, але відчутно важка. Цікаво, чи важко було б носити її цілий день. 

На чільному місці за столом стояло порожнє крісло, в якому, як запевнили юнака, перебував безплотний привид його справжнього батька. На жаль, про те, що Томджон відчув щось надзвичайне, коли його відрекомендували привидові, говорити не доводиться: лише якесь непевне відчуття холодного доторку та якийсь шум у вухах. 

— Гадаю, я міг би допомогти батькові розплатитися з боргами за «Дискум», — сказав він. 

— Так, це було б чудово, — погодився Г’юл. 

Юнак покрутив корону на пальці, похмуро дослухаючись до уривків розмов, що долітали до нього. 

— П’ятнадцять років? — питав мер Ланкру. 

— А що ж було робити, — відповідала Бабуня Дощевіск. 

— Он чого мені здалося, що пекарня вчора зачинилася занадто рано. 

— Ні-ні, — нетерпляче сказала відьма. — Це не так працює. Ніхто нічого не втратив. 

— Наскільки я розумію, — сказав чоловік, який суміщав посади секретаря суду, діловода ратуші та гробаря, — всі ми втратили п’ятнадцять років. 

— Та ні, ми їх отримали, — заперечив мер. — Будьмо логічні. Час — він як дуже звивиста дорога, а ми взяли і зрізали шлях полями. 

— Нічого подібного, — заявив діловод, кладучи на стіл чистий аркуш паперу. — От я вам зараз намалюю… 

Томджон занурився в себе, лишивши бурхливі суперечки на поверхні. 

Всі хотіли, щоб він став королем. Ніхто не завдавав собі клопоту поцікавитися тим, чого хоче він сам. Його думка не рахувалася. 

У цьому й була вся справа. Насправді ніхто не прагнув, щоб королем став саме він. Він просто підвернувся під руку. 

Золото не тьмяніє — принаймні фізично, — і все ж тонкий коштовний обруч у його руках вилискував тривожними відтінками. Надто багато неспокійних голів він увінчував. 

Притиснувши його до вуха, можна було почути їхні крики. 

Раптом Томджон відчув, що в його обличчя, як вогонь паяльної лампи в льодяник, увіп’явся чийсь погляд. Він підняв очі. 

Це була третя відьма, молода… тобто зовсім ще юна. Вона мала допитливий вираз обличчя та зачіску, схожу на живопліт, і сиділа поруч із блазнем з таким виглядом, ніби володіла контрольним пакетом акцій на нього. 

І її цікавили не думки чи почуття Томджона, а його зовнішність. Її очі вимірювали риси його обличчя, ніби пара кронциркулів. Томджон обдарував її невеликим взірцем своєї чарівної усмішки, але вона не звернула на це жодної уваги. «Всі вони такі», — подумав юнак. 

Усмішку помітив тільки блазень. Він вибачливо всміхнувся у відповідь і зробив кілька змовницьких рухів пальцями, що мало означати: «І що тут роблять двоє тямущих людей на кшталт нас?». Дівчина ж і далі роздивлялася Томджона, мружачись і нахиляючи голову то до одного, то до іншого плеча. При цьому вона раз у раз переводила погляд на блазня й назад. Нарешті вона повернулася до найстаршої відьми, яка виявилася єдиною особою в задушливому приміщенні, що зуміла роздобути десь кухоль холодного пива, і щось прошепотіла їй на вухо. 

Обидві пошепки поринули в гарячкову дискусію. Типово жіночий спосіб спілкування, подумав Томджон. Традиційно такі розмови провадяться на ґанку; тоді співрозмовниці обов’язково тримають руки схрещеними на грудях, а якщо хто-небудь має нахабство пройти неподалік, різко замовкають і супроводжують перехожого поглядами, доки він не опиниться досить далеко, щоб не мати змоги їх почути.