— …і поширення наклепів, — завершила герцогиня.
— …і пересолена їжа… — нервово вставив герцог, втупившись у свої перев’язані руки. Його не покидало відчуття, що в кімнаті є хтось четвертий.
— Якщо ти зізнаєшся, — сказала герцогиня, — тебе всього лише підсмажать на вогнищі. Тільки, будь ласка, позбав нас своїх дотепів із цього приводу.
— Про які такі наклепи йдеться?
Герцог заплющив очі, але страшні видіння не зникли.
— Наклепи щодо випадкової загибелі покійного короля Веренца, — хрипко прошепотів він.
Приміщенням знову промайнув вітерець.
Тітуня нахилила голову до одного плеча, ніби дослуховуючись до чогось, чутного тільки їй. Щоправда, герцог був упевнений, що теж щось чує; не голос, ні — а щось на кшталт далекого подиху вітру.
— Але ж я і не знаю ніяких наклепів, — сказала Тітуня. — Я знаю, що ти його зарізав і сам же поклав йому в руку кинджала. Це все сталося на верхівці сходів…
Вона на хвилю замовкла, знову нахилила голову, кивнула і продовжила:
— …акурат біля обладунка зі списом, і ти сказав: «Якщо це має бути зроблено, нехай це буде зроблено швидко», — чи щось таке. А тоді витяг із піхов на поясі короля його кинджала — той самісінький, що лежить оце на підлозі — і…
— Брехня! Свідків не було. Ми облаштували… Та не було про що свідчити! Я чув щось у темряві, але нікого там не було! — верескнув герцог. — Не було нікого, хто міг би щось побачити!
Герцогиня розлючено зиркнула на нього.
— Стули нарешті рота, Ліонелю, — сказала вона. — Гадаю, в цих чотирьох стінах нам немає перед ким викручуватися.
— Але хто їй сказав?! Ти?!
— І заспокойся. Ніхто їй нічого не казав. Заради всього святого, вона ж відьма. Вони вміють дізнаватися про такі речі. Третє око, чи як воно там.
— Другий зір, — виправила Тітуня.
— Якщо ти, жінко, не розповіси нам, кому ще про все відомо, і не допоможеш нам іще в кількох питаннях, то скоро позбудешся й першого, — погрозливо сказала герцогиня. — А ти, повір, усе розповіси. У мене в цьому великий досвід.
Тітуня обвела підземелля поглядом. Тут ставало тіснувато. Життєдайна лють, що вирувала в привидові Веренца, зробила його майже видимим; король судомно намагався схопити кинджал. Позаду нього коливалися й інші розмиті форми — не привиди навіть, але спогади про біль і жах, вморожені в сам камінь стін.
— Мій кинджал! Виродки! Вбити мене моїм кинджалом! — безгучно кричав привид, здіймаючи безтілесні руки ніби на заклик до потойбіччя засвідчити цей факт безпрецедентного приниження. — О, сили б мені…
— Авжеж, — погодилася Тітуня. — Непогано було б.
— Тоді розпочнімо, — сказала герцогиня.
— Що? — перепитав вартовий.
— Я СКАЗАЛА, — повторила Маґрат, — що прийшла продати ці гарненькі яблучка. Ти що, не слухав?
— Та у нас тут наче не ярмарок…
Після того, як його напарника забрали до лазарету, вартовому було геть ніяково. Наймаючись на службу, він на таке не підписувався.
Раптом йому сяйнуло.
— А ти часом не відьма? — незграбно виставляючи спис, спитав він.
— Звісно, ні. Хіба я схожа на відьму?
Вартовий окинув поглядом магічні браслети, плащ із червоною підбивкою, тремтячі руки та, нарешті, обличчя дівчини.
Обличчя непокоїло найбільше. Маґрат використала чимало пудри, щоб надати собі інтригуючої блідості, й поєднала це зі щедро накладеною тушшю. Разом цей ансамбль справляв на вартового враження пари мух, розчавлених у цукерниці. Він спіймав себе на мимовільному бажанні скласти пальці в який-небудь знак від лихого нафарбованого ока.
— Гаразд, — невпевнено сказав він.
Його мозок щосили намагався прогризтися через посталу проблему.
Дівчина була відьмою, а останнім часом лише лінивий не обговорював чутки про поганий вплив відьом на самопочуття навколишніх. Він мав наказ не пропускати відьом до замку — але, з іншого боку, про продавчинь яблук в наказах нічого не було. А дівчина сказала, що вона саме продавчиня яблук — і він не збирався ставити під сумнів слова, сказані відьмою.
Задоволений такою стрункою логічною конструкцією, вартовий відступив убік і зробив широкий гостинний жест.
— Проходь, продавчине, — запросив він.
— Дякую, — ласкаво відгукнулася Маґрат. — Пригостити яблучком?
— Дякую, не треба. Я ще не доїв те, яке дала мені попередня відьма, — його очі перелякано забігали, — тобто не відьма, а, а, а продавчиня яблук. Так, продавчиня. Вона сама так сказала.