Її рот розтулився, ніби брама до пекла.
— Охороно! — щосили закричала вона і тут помітила блазня, що м’явся поблизу дверного отвору. — Блазню! Поклич охорону!
— Вони зайняті, — сказала Бабуня. — Та й усе одно нам уже час. Хто тут герцог?
Герцог, не випрямляючись, підвів на неї почервонілі очі зі свого закутка. З його губ витік струмочок слини. Герцог хихикнув.
Бабуня придивилася уважніше. З вологих зіниць у відповідь їй поглянуло щось дивне.
— Я не збираюся чинити тобі зла, — лагідно сказала вона. — Але для тебе ж самого було б краще покинути цю країну. Зректися престолу, чи щось таке.
— І на чию ж користь? На користь якої-небудь відьми? — холодно спитала герцогиня.
— Я не зречуся, — сказав герцог.
— Що?
Герцог розправив плечі, змахнув з одягу пил і поглянув Бабуні просто у вічі. Те крижане в його зіницях стало ще крижанішим.
— Я сказав, що не зречуся, — повторив він. — Невже ти думаєш, що ваші фокуси мене перелякають? Я — король за правом сили, і ви цього не зміните. Елементарно, відьмо.
Він зробив крок уперед.
Бабуня пильно дивилася на нього. Вона ніколи ще не стикалася ні з чим подібним. Цей чоловік був відверто сам не свій, але під його божевіллям ховалася моторошно-холодна притомність, подібна до шматка крижаної комети в серцевині розпеченого горнила. Вона вважала, що під тонкою шкаралупою самовпевненості у ньому криється слабкість, але все виявилося дещо інакше. Десь у його підсвідомості, за межами звичайного раціо, його божевілля під своїм тиском перетворилося на щось твердіше за алмаз.
— Якщо ви здолаєте мене за допомогою магії, то магії й належатиме влада, — сказав герцог. — А ви на це не підете. Якщо ж із вашою допомогою з’явиться інший король, то, ким би він не був, він перебуватиме під вашим впливом. Ляже, так би мовити, під відьом. Але магія руйнує те, над чим вона панує. Вас вона зруйнує теж, і ви це знаєте. Ха-ха.
Він підійшов іще ближче. Кісточки на кулаках Бабуні побіліли.
— Ти можеш мене скинути, — продовжив він. — І навіть, можливо, підшукати когось на моє місце. Щоправда, це має бути дурень, просто блазень якийсь, адже йому доведеться змиритися з тим, що за ним постійно наглядатиме твоє лихе око, і якщо він чимось тебе не влаштує, його життя не вартуватиме ламаного шеляга. Ти запевнятимеш його, що це не так, але він знатиме, що править з твого дозволу. А отже, це буде ніякий не король. Хіба не так?
Бабуня відвела погляд. Дві інші відьми трималися в тіні, щомиті готові пригнутися.
— Хіба не так, питаю?
— Так, — сказала Бабуня. — Це правда.
— Отож.
— …але є дехто, здатний скинути тебе й без мене, — повільно сказала вона.
— Та дитина? Нехай приходить, коли виросте. Юнак з мечем у пошуках фортуни, — герцог вишкірився. — Страшенно романтично. Втім, я маю досить часу на приготування. Нехай спробує.
За його спиною король Веренц щосили розмахнувся кулаком, але той пройшов крізь потилицю герцога без жодних для того наслідків.
Шельметь підійшов до Бабуні так близько, що його ніс опинився за дюйм від її обличчя.
— Повертайтеся до своїх казанів, віщі сестри, — тихо сказав він.
Бабуня Дощевіск мчала коридорами Ланкрського замку як величезна і розлючена летюча миша, і регіт герцога відлунював у її голові.
— Могла б зробити йому пару чиряків, — сказала Тітуня Оґґ. — Чи геморой. Це нам не заборонено. Від цього він не перестав би царювати, просто йому довелося б робити це стоячи. Було б із чого посміятися.
Бабуня не відповідала. Якби лють виділяла тепло, її капелюх уже догоряв би.
— Хоча, напевне, це ще більше погіршить його стан, — продовжувала Тітуня, намагаючись не відставати. — Те саме і з зубним болем.
Вона скоса зиркнула на Бабунину гримасу.
— Не переймайся так, — сказала вона. — Мені не встигли зробити нічого серйозного. Хоча все одно дякую.
— А то я через тебе переймаюсь, Ґіто Оґґ, — пхекнула Бабуня. — Я прийшла тільки тому, що Маґрат трохи нервувала. Я завжди казала: якщо відьма не може про себе подбати, нехай не називає себе відьмою.
— Між іншим, вона непогано попрацювала з деревом.
Навіть занурена у свій гнітючий гнів, Бабуня розщедрилася на кивок згоди.
— Росте над собою, — сказала вона. Потім, кинувши погляд уперед і назад по коридору, нахилилася до вуха Тітуні. — Я не могла дозволити йому тішитися моїм зізнанням, але тобі мушу сказати: він нас зробив.