Поки він говорив, Бабуня не зводила з нього очей. «Ось вони, депресивні маніяки, — подумала вона. — Матляються, як оте в ополонці… Спочатку заріже тебе, а потім спитає, як ти себе почуваєш».
Вона раптом зустріла питальний погляд герцога.
— Ну, чого тобі ще?
— Я тут оголосив, що, ха‑ха, прошу вельмишановну пані Дощевіск сказати кілька слів.
— Оголосив?!
— Так!
— Ти трохи перегнув палицю, — сказала Бабуня.
— Та невже? — герцог хихикнув.
Бабуня обернулася до натовпу, який вичікувально затих.
— Ідіть по домівках, — зронила вона.
Тиша тривала.
— Це все? — здивувався герцог.
— Так.
— А як же щодо клятви вірності?
— А я звідки знаю. Ґіто, ти припиниш руками розмахувати врешті-решт?
— Вибач.
— А тепер пора по домівках і нам, — заявила Бабуня.
— Але ж ми так гарно проводимо час, — сказав герцог.
— Ну ж бо, Ґіто, — крижаним тоном сказала Бабуня. — Маґрат, алло!
Маґрат винувато підняла очі.
Поглинута спілкуванням з блазнем, вона не звернула на те, що відбувалося, жодної уваги — хоча загалом спілкування зводилося до того, що співрозмовники дивилися під ноги та колупали свої нігті. Справжнє кохання на дев’яносто відсотків складається з нестерпної розгубленості й палаючих вух.
— Ми йдемо звідси, — повторила Бабуня.
— То по обіді в п’ятницю, — прошепотів блазень.
— Якщо тільки вийде, — сказала Маґрат.
Тітуня Оґґ розуміюче усміхнулася.
Бабуня Дощевіск у супроводі обох колежанок скотилася сходами і розітнула натовп. Декотрі з вартових нахабно посміхнулись їй в обличчя — і, спіймавши її погляд, негайно про це пошкодували. Та все ж таки Бабуня чула в натовпі, то тут, то там, майже не стримувані смішки.
Вона промчала крізь браму, підйомним мостом і через місто до його околиць.
Коли Бабуня йшла швидким кроком, мало хто міг випередити її навіть бігом.
За їхніми спинами реготав герцог, який уже залишив позаду найвищий пік гірських хребтів свого безумства і тепер сторчголов летів у вир відчаю. Бабуня не стишувала кроку, доки не опинилася за містом, під гостинним покривалом лісу. Лише там вона раптом звернула зі стежки, важко опустилася на повалений стовбур і сховала обличчя в долонях.
Дві інші відьми обережно наблизилися. Маґрат поплескала Бабуню по спині.
— Не сумуй, — сказала вона. — Як на нас, ти чудово з усім впоралася.
— Я не сумую, я думаю, — відповіла Бабуня. — Не стійте над душею.
Тітуня Оґґ підняла брови і застережно поглянула на Маґрат. Обидві відійшли подалі — хоча, враховуючи Бабунин настрій, навіть інший Всесвіт був би не досить віддаленим — і сіли на порослу мохом брилу.
— А ти як? — поцікавилася Маґрат. — Вони нічого тобі не зробили?
— І пальцем не зачепили, — зневажливо форкнула Тітуня. — Які з них королі… От старий король Грюневальд, наприклад, не гаяв би часу на розмахування всілякими там плоскогубцями і різні погрози. Бах — голки під нігті, і вся морока. Ніяких тобі дурнуватих смішків. Оце був справжній король. Дуже шляхетний був чоловік.
— Герцог погрожував тебе спалити.
— Я б усе одно не погодилась. Між іншим, бачу, в тебе завівся шанувальник?
— Що?
— Той юнак із дзвіночками, — пояснила Тітуня. — У нього ще обличчя схоже на мордочку спанієля, якого щойно копнули з ноги.
— А, цей, — шар пудри не зміг приховати, як спалахнуло обличчя Маґрат. — Так, є такий. Постійно за мною бігає.
— Авжеж, непросто йому, — замислено вставила Тітуня.
— Крім того, він низенький, — вела своєї Маґрат. — І весь час підстрибує, ніби нормально ходити не може.
— А ти до нього добре придивилася? — спитала раптом стара відьма.
— Прошу?
— Не придивилася, еге ж? Гадаю, що ні. Він дуже розумний, цей твій блазень. Йому б одним із тих акторів бути.
— Що ти маєш на увазі?
— Наступного разу поглянь на нього не як жінка, а як відьма, — сказала Тітуня, змовницьки штовхаючи Маґрат ліктем. — А з дверима у тебе непогано вийшло, — додала вона. — Ростеш над собою. Сподіваюся, ти сказала йому про Ґрібо?
— Він пообіцяв, що випустить його якнайшвидше.
З того боку, де перебувала Бабуня, почулося обурене чмихання.
— Ви чули цей регіт у натовпі? — сказала вона. — Хтось посмів посміятися!
Тітуня підійшла до поваленого стовбура і сіла поруч із приятелькою.