— Я вас прошу, шановна…
— Я тобі не «шановна».
— Не шановна? — перепитав блазень.
— Ні.
— Що ж… звеселі… гм… скажімо, вам необхідно залучити кошти на фінансування вашої амбіційної програми розвитку.
— Тобто? — знову розгубившись, спитав герцог.
— Він каже, що для вирубування лісу потрібні гроші, — пояснила герцогиня і усміхнулася блазневі.
Він зауважив, що вона вперше дивиться на нього не як на маленького бридкого таргана.
Тобто в її обличчі зберігався такий вираз, ніби вона дивилася на таргана, але зараз цей вираз говорив: який у мене розумний тарганчик, він навчився нових фокусів.
— Заманливо, — промовила герцогиня. — А от чи можуть твої слова змінити минуле?
Блазень подумав.
— Гадаю, це й зовсім неважко, — сказав він. — Адже минуле — це те, що пам’ятають люди. А пам’ять — це просто слова. Кому відомо, як поводився король, який жив тисячу років тому? Є лише легенди та перекази. І п’єси, звісна річ.
— О, знаю, — втрутився Шельметь. — Це коли купка диваків у колготках галасує на дерев’яному помості. Людям подобалося.
— Ти маєш на увазі, що історія — це те, що розповідають людям? — уточнила герцогиня.
Блазень роззирнувся по тронному залу і вказав на портрет короля Ґрюнберрі Доброго (906–967).
— Чи існував він насправді? Хто може тепер це підтвердити? В чому саме він був добрий? Але він увійшов в історію як Ґрюнберрі Добрий, і так буде до кінця світу.
Герцог нахилився з трону. Його очі блищали.
— Я теж хочу увійти в історію до кінця світу, — заявив він. — Я хочу, щоб сучасники мене любили. А нащадки щоб згадували незлим тихим словом.
— Але припустімо, — сказала герцогиня, — що деякі перекази можуть бути суперечливими. В історію часом потрапляють твердження… недостовірного характеру.
— Ти ж знаєш, що я цього не робив, — швидко сказав герцог. — Він послизнувся і впав. Ось як усе було. Послизнувся і впав. Мене там навіть не було. Він накинувся на мене. Це був самозахист, — його голос перетворився на нерозбірливе бурмотіння. — Я вже нічого про це не пам’ятаю…
Герцог потер свою правицю — хоча, з огляду на вищесказане, будь-які підозри щодо її ролі в загибелі короля Веренца мали б вважатися необґрунтованими.
— Заспокойся, чоловіче, — просичала герцогиня. — Я знаю, що ти цього не робив. Мене ж, як пам’ятаєш, теж там не було. І це саме я не дала тобі кинджал.
Герцог знову здригнувся.
— Отже, блазню, — сказала леді Шельметь. — Я говорила про те, що можуть існувати історичні записи, які потребують уточнень.
— Наприклад, уточнення, що вас там не було? — життєрадісно уточнив блазень.
Слова і справді мають силу — наприклад, силу злітати з вуст ще до того, як промовець устигне їх зупинити. Якщо уявити слова гарненькими маленькими ягнятами, то погляд герцогині був готовим до бою вогнеметом, і ці ягнята весело чимчикували просто під приціл.
— Де не було? — спитала герцогиня.
— Ніде, — поспішно сказав блазень.
— Дурню! Людина завжди десь є!
— Тобто десь ви були, але тільки не на сходах, — виправився блазень.
— Яких сходах?
— Будь-яких, — видушив блазень, вкриваючись потом. — Я однозначно пам’ятаю, що не бачив вас!
Деякий час герцогиня мовчки роздивлялася його.
— От і добре, що пам’ятаєш, — сказала вона і з добре чутним скреготінням потерла підборіддя.
— Ти кажеш, що реальність — це лише жалюгідні слова, — продовжила герцогиня. — Тобто слова і є реальністю. Але як зробити слова історією?
— Та п’єса, яку я бачив… — промовив Шельметь наче під гіпнозом. — Це була дуже гарна п’єса. Суцільні вбивства, але ніхто насправді не помер. І такі гарні монологи…
З боку герцогині знову почулося скреготіння.
— Чуєш, блазню… — почала вона.
— Пані?
— Ти можеш написати п’єсу? П’єсу, що облетить увесь світ, п’єсу, яку пам’ятатимуть навіть тоді, коли й чутки давно вже будуть забуті?
— Ні, пані. Тут потрібен особливий дар.
— А можеш знайти когось з таким даром?
— Такі люди є, пані.
— Знайди когось такого, — промимрив герцог. — Знайди найкращого. Найкращого. Хай переможе правда. Знайди.
Буря отримала перепочинок. Вона його не прагнула, але вибору не було. Два тижні без перерви вона підміняла знаменитий антициклон над Округлим морем — щоранку підіймалася підтримувати холодний атмосферний фронт, вряди-годи отримуючи шанс висмикнути яке-небудь дерево чи підхопити який-небудь фермерський будиночок та закинути його в яке-небудь смарагдове місто. Та революції в погоді так і не відбулося.