Тим часом Бабуня, долаючи другу частину маршруту, на максимальній швидкості мчала до гір. Вона допила теплувате какао і, згідно з вимогами турботи про довкілля, викинула пляшечку в якесь високогірне озерце.
Уявлення Маґрат про поживну їжу, як виявилося, зводилися до пари смажених яєць та грінок зі знятою шкіркою. Бабуня встигла також роздивитися акуратно викладені на грінках жмуточки петрушки, які, однак, одразу звіяло вітром. Деякий час Бабуня вивчала страву. Потім з’їла її.
Попереду з’явилися обриси все ще засипаної зимовим снігом ущелини. Ніби крихітна іскра, крапочка світла на тлі велетенських обрисів Вівцескель, Бабуня заглибилася в звивисті кам’яні лабіринти.
Далеко від неї, у лісі, Маґрат сіла і неуважно витягла з волосся сучок. За кілька ярдів від неї, спричинивши дощ сухого листя, впала мітла.
Поруч почулися стогін і глухе побрязкування. Юна відьма втупилася в темряву. Вона розібрала нечіткі обриси постаті, що, стоячи на всіх чотирьох, шукала щось на землі.
— Це на вас я впала? — спитала Маґрат.
— Не знаю, але хтось точно на мене впав, — відповів блазень.
Вони підповзли ближче одне до одного.
— Це ти?
— Це ти!
— Що ти тут робиш?
— Просто прогулювався, — поквапився запевнити блазень. — Багато хто любить гуляти. Тобто в цьому ж немає нічого особливого. Можливо, це не так уже й оригінально, але мене цілком влаштовує.
— Я тебе не поранила?
— Та хіба що пару дзвіночків уже ніколи не стануть такими, як раніше.
Блазень порився у прілому листі й нарешті знайшов свій ненависний ковпак. Той дзеленькнув.
— Гей-гей, оце так аварія, — сказав він, проте натягнув-таки ковпак на голову.
Схоже, від цього блазень став почуватися розкутіше, бо він продовжив:
— Дощ — це нормально, град — теж, та навіть каміння з неба часом падає. Рибини, жаби — гаразд. Але дівчата? Досі не бувало. Це тепер стане нормою?
— А в тебе збіса тверда голова, — промовила Маґрат, підводячись.
— Скромність не дозволяє мені вступати в дискусію, — відповів блазень і, згадавши, хто він, швидко додав: — Шановна.
Вони знову втупилися одне в одного; мізки кожного працювали на випередження.
Маґрат думала: Тітуня радила придивитися до нього як слід, ну ось я й дивлюся на нього, а він такий, як і завжди — сумний худий низенький чоловічок у кумедному вбранні блазня, практично горбань…
І тут, достоту так, як людина раптом вбачає у безформній хмарі галеон чи кита, Маґрат перестала бачити в блазневі низенького чоловічка. Він був щонайменше середнього зросту — просто він старався видаватися низеньким, навмисне щулився, розчепірював ноги, ходив нагинці, так що здавалося, ніби він ось-ось почне викидати коники, не сходячи з місця.
«Хотіла б я знати, що ще помітила Тітуня Оґґ», — подумала Маґрат.
Блазень потер долоні й обдарував її кривою посмішкою.
— Гадаю, ти й уявлення не маєш, де ми? — спитав він.
— Відьма не може заблукати, — впевнено відповіла Маґрат. — Хоча і може тимчасово обрати неправильний шлях. Гадаю, Ланкр он там. З твого дозволу, я пошукаю який-небудь пагорб.
— Аби зрозуміти, в якій ти місцевості?
— Аби зрозуміти, в якому я часі. Цієї ночі твориться велика магія.
— Справді? Тоді, гадаю, я складу тобі компанію, — по-лицарськи заявив блазень, спершу, втім, уважно придивившись до оповитої темрявою гущавини, яка, схоже, лежала між ним та його спальним місцем на замковій підлозі. — Не хотів би, щоби з тобою щось трапилося.
Притиснувшись до мітли, Бабуня ковзала крізь плутанину гірських ущелин, розхитуючись із боку в бік у надії, що це допоможе покращити керованість її транспортного засобу. На диво, керованість від цього тільки гіршала. Повітряний струмінь позаду неї закручував снігопад у чудернацькі спіралі. Тераси напівскрижанілого снігу, що всю зиму нависали над льодовиковими ущелинами, здригалися і безгучно починали шлях униз. Коли відьма вже була далеко, там, де вона пролетіла, раз у раз лунав гуркіт лавини.
Вона роздивлялася пейзаж, скомпонований з раптової смерті та вишкіреної краси, й відчувала, що пейзаж теж роздивляється її, як от людина в напівсні спостерігає за набридливою мухою. Цікаво, чи земля здогадується, що вона задумала? Бабуня подумала, чи не пом’якшає ця земля раптово в тому місці, де вона, можливо, впаде — і тут-таки вилаяла себе за те, що так розім’якла сама. Адже земля не така. Земля не торгується. Земля багато дає — й багато вимагає. Як то кажуть, найсильніше пес кусає ветеринара.