Выбрать главу

— Ніколи більше так не роби, Ґіто Оґґ. 

— Обіцяю. 

— А тепер розвертайся. Нам треба до Ланкрського мосту, не забула? 

Тітуня слухняно розвернула мітлу, яка кресонула пруттям по стіні ущелини, і сказала: 

— Туди неблизько. 

— Нічого, — сказала Бабуня. — До ранку ще повно часу. 

— Боюся, недостатньо. 

— Ґіто, відьми не знають значення слова «поразка». 

Вони знову вилетіли на чисте повітря. Обрій здавався золотою лінією: повільний світанок котився над Дискосвітом, зносячи передмістя Ночі. 

— Есме? — по хвилі сказала Тітуня Оґґ. 

— Що? 

— «Поразка» означає «відсутність успіху». 

Крижане мовчання тривало ще кілька секунд. 

— Я висловилась, як там його, фі‑гу-раль-но, — знехотя сказала Бабуня. 

— А. Ну, так би й сказала. 

Золота лінія ставала все ширшою і яскравішою. Проблиск сумніву вперше в житті завітав до Бабуниних думок і неабияк розгубився в такому незвичному оточенні. 

— Цікаво, скільки в Ланкрі півнів? — пробурмотіла Бабуня. 

— Це ти знову, як там його, фі‑гу-раль-но? 

— Просто думаю. 

Тітуня Оґґ розправила плечі. Вона знала, що дорослих півнів у Ланкрі було тридцять два. Вона знала це, бо минулої ночі — ні, цієї ночі — порахувала їх і дала Джейсонові відповідні інструкції. 

Тітуня мала півтора десятки дорослих дітей і невизначену кількість онуків та правнуків, і всі вони мали майже цілий вечір для висунення на відповідні позиції. Цього мало вистачити. 

— Чуєш? — сказала Бабуня. — Десь біля Свиноспинська? 

Тітуня безневинно роззирнулася, окидаючи поглядом оповитий туманом ландшафт. У цю ранню годину будь-який звук було чутно здалеку. 

— Що? — спитала вона. 

— Щось на кшталт «курік»… 

— Ні. 

Бабуня крутнулася. 

— Он там, — заявила вона. — Тепер я точно чула. Щось схоже на «ку-ку-ррр»… 

— Я щось нічого не чую, Есме, — сказала Тітуня, непомітно посміхаючись у небо. — Наближаємося до Ланкрського мосту. 

— І там! Он, просто під нами! Знову цей звук! 

— Мабуть, птахи зустрічають зорю. Есме, нам тільки півмилі лишилося. 

Бабуня подивилася на потилицю приятельки. 

— Ти щось затіяла, — сказала вона. 

— Та годі тобі, Есме. 

— У тебе плечі тремтять! 

— Бо плаща загубила. А холодно ж. О, ми вже майже на місці. 

Бабуня поглянула вперед. У її голові крутилися найрізноманітніші підозри. Ну, нехай-но в неї тільки буде час — вона все з’ясує. 

Під ними повільно пропливала волога дерев’яна конструкція, що являла собою головну транспортну артерію між Ланкром та зовнішнім світом. З птахоферми за півмилі від них долетів придушений клекіт, а потім — глухе «бух». 

— А це? Це що, по-твоєму? — вигукнула Бабуня. 

— Може, спалах пташиного грипу. Обережно, я знижуюся. 

— Ти знущаєшся?! 

— Та я тобою взагалі пишаюся. Ти ж знаєш — сьогодні ти увійдеш в історію! 

Вони пролетіли між балками мосту. Бабуня Дощевіск обережно ступила на слизькі дошки і обсмикнула одяг. 

— Ну що ж, — без виразу сказала вона. 

— Всі говоритимуть, що ти крутіша за саму Чорну Еліс, — додала Тітуня. 

— Є такі люди — що завгодно говоритимуть, — сказала Бабуня. 

Вона перехилилася через огорожу і кинула погляд на пінисту течію в глибині провалля, а тоді підняла очі на віддалену скелю, увінчану Ланкрським замком. 

— Гадаєш, говоритимуть? — нарешті спитала вона. 

— От побачиш. 

— Гм. 

— Але для цього, не забудь, потрібно завершити справу. 

Бабуня Дощевіск кивнула. Вона обернулася обличчям до світанку, здійняла руки і прочитала заклинання. 

Передати словами часовий стрибок через п’ятнадцять років і два місяці практично неможливо. 

Набагато легше було б зробити це візуально: календар, з якого сотнями змітає листочки, годинникові стрілки, що рухаються дедалі швидше і врешті перетворюються на розмазані кола, дерева, які щосекунди вкриваються листям і родять плоди… 

Або ще: замість звичного сонця через усе небо пролягає вогняна смуга, день і ніч чергуються зі швидкістю візерунків в оскаженілому калейдоскопі, одяг у вітрині бутіка через дорогу міняється швидше, ніж на стриптизерці, якій за сьогодні треба відпрацювати ще в п’яти пабах… Та ви розумієте. 

Словом, є багато способів — але жоден із них не годиться, бо нічого подібного в нашому випадку не відбулося. 

Щоправда, сонце і справді трохи смикнулося вбік, дерева з крайсвітнього боку провалля наче стали трохи вищими, а Тітуня не могла позбутися відчуття, що на неї всівся хтось важезний, розплющив її, а потім зник, і вона повернулася до звичної форми. Справа була в тому, що королівство вирішило не вдаватися до миготіння небес та інших фокусів рапідної зйомки. Воно просто оминуло їх.