— Ніколи більше так не роби, Ґіто Оґґ.
— Обіцяю.
— А тепер розвертайся. Нам треба до Ланкрського мосту, не забула?
Тітуня слухняно розвернула мітлу, яка кресонула пруттям по стіні ущелини, і сказала:
— Туди неблизько.
— Нічого, — сказала Бабуня. — До ранку ще повно часу.
— Боюся, недостатньо.
— Ґіто, відьми не знають значення слова «поразка».
Вони знову вилетіли на чисте повітря. Обрій здавався золотою лінією: повільний світанок котився над Дискосвітом, зносячи передмістя Ночі.
— Есме? — по хвилі сказала Тітуня Оґґ.
— Що?
— «Поразка» означає «відсутність успіху».
Крижане мовчання тривало ще кілька секунд.
— Я висловилась, як там його, фі‑гу-раль-но, — знехотя сказала Бабуня.
— А. Ну, так би й сказала.
Золота лінія ставала все ширшою і яскравішою. Проблиск сумніву вперше в житті завітав до Бабуниних думок і неабияк розгубився в такому незвичному оточенні.
— Цікаво, скільки в Ланкрі півнів? — пробурмотіла Бабуня.
— Це ти знову, як там його, фі‑гу-раль-но?
— Просто думаю.
Тітуня Оґґ розправила плечі. Вона знала, що дорослих півнів у Ланкрі було тридцять два. Вона знала це, бо минулої ночі — ні, цієї ночі — порахувала їх і дала Джейсонові відповідні інструкції.
Тітуня мала півтора десятки дорослих дітей і невизначену кількість онуків та правнуків, і всі вони мали майже цілий вечір для висунення на відповідні позиції. Цього мало вистачити.
— Чуєш? — сказала Бабуня. — Десь біля Свиноспинська?
Тітуня безневинно роззирнулася, окидаючи поглядом оповитий туманом ландшафт. У цю ранню годину будь-який звук було чутно здалеку.
— Що? — спитала вона.
— Щось на кшталт «курік»…
— Ні.
Бабуня крутнулася.
— Он там, — заявила вона. — Тепер я точно чула. Щось схоже на «ку-ку-ррр»…
— Я щось нічого не чую, Есме, — сказала Тітуня, непомітно посміхаючись у небо. — Наближаємося до Ланкрського мосту.
— І там! Он, просто під нами! Знову цей звук!
— Мабуть, птахи зустрічають зорю. Есме, нам тільки півмилі лишилося.
Бабуня подивилася на потилицю приятельки.
— Ти щось затіяла, — сказала вона.
— Та годі тобі, Есме.
— У тебе плечі тремтять!
— Бо плаща загубила. А холодно ж. О, ми вже майже на місці.
Бабуня поглянула вперед. У її голові крутилися найрізноманітніші підозри. Ну, нехай-но в неї тільки буде час — вона все з’ясує.
Під ними повільно пропливала волога дерев’яна конструкція, що являла собою головну транспортну артерію між Ланкром та зовнішнім світом. З птахоферми за півмилі від них долетів придушений клекіт, а потім — глухе «бух».
— А це? Це що, по-твоєму? — вигукнула Бабуня.
— Може, спалах пташиного грипу. Обережно, я знижуюся.
— Ти знущаєшся?!
— Та я тобою взагалі пишаюся. Ти ж знаєш — сьогодні ти увійдеш в історію!
Вони пролетіли між балками мосту. Бабуня Дощевіск обережно ступила на слизькі дошки і обсмикнула одяг.
— Ну що ж, — без виразу сказала вона.
— Всі говоритимуть, що ти крутіша за саму Чорну Еліс, — додала Тітуня.
— Є такі люди — що завгодно говоритимуть, — сказала Бабуня.
Вона перехилилася через огорожу і кинула погляд на пінисту течію в глибині провалля, а тоді підняла очі на віддалену скелю, увінчану Ланкрським замком.
— Гадаєш, говоритимуть? — нарешті спитала вона.
— От побачиш.
— Гм.
— Але для цього, не забудь, потрібно завершити справу.
Бабуня Дощевіск кивнула. Вона обернулася обличчям до світанку, здійняла руки і прочитала заклинання.
Передати словами часовий стрибок через п’ятнадцять років і два місяці практично неможливо.
Набагато легше було б зробити це візуально: календар, з якого сотнями змітає листочки, годинникові стрілки, що рухаються дедалі швидше і врешті перетворюються на розмазані кола, дерева, які щосекунди вкриваються листям і родять плоди…
Або ще: замість звичного сонця через усе небо пролягає вогняна смуга, день і ніч чергуються зі швидкістю візерунків в оскаженілому калейдоскопі, одяг у вітрині бутіка через дорогу міняється швидше, ніж на стриптизерці, якій за сьогодні треба відпрацювати ще в п’яти пабах… Та ви розумієте.
Словом, є багато способів — але жоден із них не годиться, бо нічого подібного в нашому випадку не відбулося.
Щоправда, сонце і справді трохи смикнулося вбік, дерева з крайсвітнього боку провалля наче стали трохи вищими, а Тітуня не могла позбутися відчуття, що на неї всівся хтось важезний, розплющив її, а потім зник, і вона повернулася до звичної форми. Справа була в тому, що королівство вирішило не вдаватися до миготіння небес та інших фокусів рапідної зйомки. Воно просто оминуло їх.