Зазначений стіл негайно врізався в інший стіл, а також перекинув пару лав. Це стало достатнім стимулом для давно вже назрілої бійки — тим паче що в залі знайшлися кілька друзів постраждалого бороданя. Втім, нападати на орангутана, який неквапом узяв з полиці якусь пляшку і акуратно зніс її дно об кут шинкваса, ніхто чомусь не рвався.
Відтак заводії бійки почали просто лупцювати всіх навколишніх — у цілковитій відповідності з вимогами етикету на подібних масових заходах.
Г’юл, не пригинаючись, ковзнув під стіл і потягнув за собою Томджона, який з цікавістю спостерігав за новою для себе виставою.
— То ось воно яке, шибайголівство! А я собі думав-думав…
— Гадаю, добре було б забратися звідси, — твердо мовив гном замість відповіді. — Поки тут, як би це його сказати, не трапилося нічого поганого.
На стіл, під яким вони переховувалися, гупнулося щось важке. Почувся брязкіт пляшок.
— Як гадаєш, це вже зовсім шибайголівство, чи ще тільки баламутство? — із захватом спитав Томджон.
— Ще хвилина, хлопче, і це буде смертовбивство!
Томджон кивнув і вискочив назад у самісіньку катавасію. Г’юл почув, як він гупнув чимось по шинквасу і закликав до тиші.
Гном нажахано схопився за голову.
— Та ж не… — почав він.
Однак заклик до тиші був настільки рідкісною подією під час подібної бійки, що Томджон і справді її добився. А потім наповнив.
Почувши хлопців голос, сповнений упевненості й першокласних інтонацій, гном ледь не підстрибнув на місці.
«Брати мої! Так, кожного між вас я братом зву, якщо цієї ночі…»
Гном вистромив голову зі свого сховку й побачив Томджона, який стояв на стільці згідно з усіма приписами для декламаторів, з піднятою вгору правицею. Решта відвідувачів шинку позастигали з піднятими кулаками, прикипівши поглядами до хлопця.
Трохи нижче стільниці вуста Г’юла ворушилися абсолютно синхронно з Томджоновими губами, з яких злітали знайомі гному слова. По хвилі він наважився визирнути ще раз.
Розбишаки випросталися, опустили кулаки, обсмикнули туніки й сором’язливо подивилися один на одного. Багато хто навіть став «струнко».
Г’юл і то відчув мороз по шкірі — а він же сам написав ці рядки. Кілька років тому він вгробив на них півночі, бо Вітолер наказав додати в третій дії «Короля Ланкрського» тексту ще на п’ять хвилин.
— Нашкрябай щось бадьоре, — сказав він тоді. — Ну, розумієш, щось духопідйомне. Щоб у наших друзів на галерці завирувала кров і побіліли пальці. А ми якраз встигнемо перемінити декорації.
Попервах Г’юл дещо соромився цієї п’єси. Він дуже підозрював, що знаменита битва при Морпорку була просто штовханиною пари тисяч загрузлих в болоті чоловіків, які відправляли один одного в небуття за допомогою іржавих мечів. Що сказав останній король Анку купці обірваних і стомлених воїнів, які знали, що супротивник перевершує їх числом, позицією та здібностями воєначальників? Мабуть, щось полум’яне, рвучке, щось таке як ковток бренді для вмираючого; без логіки, без аргументів — просто слова, які потрапляли безпосередньо у стомлений мозок і підіймали людину на ноги.
Тепер він наочно переконався в ефекті цих слів.
Йому почало здаватися, що стіни розтанули і навколо лежать оповиті холодним туманом болота та тиша, яку порушують лише нетерплячі крики стерв’ятників…
І цей голос.
Ці слова написав Г’юл, вони належали йому, ніякий напівбожевільний король нічого подібного не говорив. Він, Г’юл, написав усе це, щоб заповнити паузу, протягом якої за лаштунками на сцену витягнуть замок, зроблений з натягнутої на раму мішковини — але цей голос змітав зі слів вугільний пил і сповнював приміщення алмазами.
«Я створив ці слова, — подумав Г’юл, — але вони не належать мені. Вони належать йому.
Досить просто поглянути на цих людей. Ні в кому з них не знайдеш і крихти того, що зазвичай звуть патріотизмом — але якби Томджон закликав, вони просто зараз пішли б на штурм палацу Патриція. І, можливо, навіть перемогли б.
Лишається тільки сподіватися, що цей голос не потрапить у погані руки…»
Щойно розпечене до білого відлуння останніх слів розкотилося в головах слухачів, гном прийшов до тями, вибрався зі свого сховку і штовхнув Томджона під коліно.
— Тепер забираймося, бовдуре, — прошепотів він, — доки їх не попустило.
Він рішуче вхопив хлопця за руку, сунув остовпілому барменові пару контрамарок і поквапився до виходу. Спинилися вони тільки на вулиці.