Томджон перевів погляд у кінець сторінки.
«Сцена Перша. Вітальня Корабель у морі Вулиця Псевдополя Випалені торф’яники.
З’являються три відьми…»
Хлопець трохи почитав і перейшов до останньої сторінки:
«Тож, панство, заспіваймо й затанцюймо — і короля нового ушануймо! (Всі актори виходять на сцену з веселим співом тощо. Падає дощ з трояндових пелюсток. Дзвонять дзвони. З небес спускаються боги, з пекла постають демони, продумати платформу-барабан). КІНЕЦЬ».
Г’юл хропів.
Боги підносилися й падали в його сні, кораблі прокладали курс через бурхливу мішковину океанів, статичні зображення мінилися й оживали на очах; люди літали на канатах і без них, примарні флоти вели битви в небесах уяви, моря розступалися, красунь розрізали навпіл, і тисячний натовп масівки бурмотів та лопотів, відтворюючи шум хвиль. І крізь усе це стрімголов мчав Г’юл, у відчаї розкинувши руки й розуміючи, що нічого з цього немає й бути не може, а все, що він насправді мав для втілення невимовно прекрасних картин, які заполонили його мозок — то це лише кілька квадратних ярдів фанери та мішковини і трохи фарби на них.
Лише уві сні ми й буваємо вільними. Решту часу ми шукаємо заробітку.
— Гарна п’єса, — сказав Вітолер. — Якби не привид.
— Привид залишиться, — похмуро заявив Г’юл.
— Ти забув, як публіка любить поглузувати й покидати чим-небудь в акторів? Крім того, сам знаєш, що крейдяний пил з савана в результаті буде на всіх костюмах.
— Привид залишиться. Цього вимагає сюжет.
— Те саме ти казав про попередню п’єсу.
— Бо так воно й було.
— І в «Потіш себе», і в «Чаклуні з Анку», і в усіх інших п’єсах?
— Мені подобаються привиди.
Вони трохи відійшли, роздивляючись машину для зображення хвиль, яку монтували гноми-механіки. Вона складалася з півдюжини довгих валів, обвитих широкими полотняними смугами синьо-зелено-білих відтінків; вали могли перекривати всю сцену. Складна система передатних гвинтів та ременів вела до тупчака за кулісами. Коли всі закручені спіраллю смуги рухалися одночасно, власникам слабких шлунків доводилося відводити очі.
— Морські битви, — видихнув Г’юл. — Кораблетрощі. Тритони. Пірати!
— Скрегіт підшипників, — простогнав Вітолер, всією вагою налягаючи на ціпок. — Витрати на утримання. Надурочні.
— Так, має дуже… хитромудрий вигляд, — визнав Г’юл. — Хто її розробив?
— Один ненормальний старий з вулиці Вправних ремісників, — відповів Вітолер. — Леонард із Квірма. Взагалі-то він художник, а машини конструює заради розваги. Я геть випадково почув, що він уже кілька років працює над цією штукою, і ледве встиг її придбати, доки він не зробив її літаючою.
Вони трохи помовчали, спостерігаючи за коливаннями несправжніх хвиль.
— То ти точно поїдеш? — сказав нарешті Вітолер.
— Так. Томджон і досі трохи сам не свій. Там, на місці, поряд із ним має бути хтось доросліший.
— Я скучатиму без тебе, старий. Не посоромлюся зізнатися — ти завжди був мені як син. До речі, скільки тобі років? Я якось ніколи не знав.
— Сто два.
Вітолер насуплено кивнув. Самому йому йшов сьомий десяток, але артрит грав із його зовнішністю злі жарти.
— Ну чи як батько, — сказав він.
— В кінцевому рахунку все зрівнюється, — знічено промовив Г’юл. — Удвічі менший зріст — удвічі довше життя. Можна сказати, що в середньому наше життя такої ж довжини, що й людське.
Вітолер зітхнув.
— Але я уявлення не маю, як обійдуся без тебе та Томджона, ось у чому справа.
— Ми ж тільки на літо, до того ж більшість хлопців залишаються. Взагалі, їдуть здебільшого початківці. Ти сам сказав, що це їм дасть хороший досвід.
Вітолер мав стомлений вигляд і, стоячи на протязі посеред недобудованого театру, здавався помітно меншим, ніж зазвичай — щось на кшталт святкової повітряної кульки через два тижні після свята. Кінчиком ціпка він неуважно ворушив розкидану на підлозі стружку.
— Ми старішаємо, майстре Г’юл. Точніше, — виправився він, — я старішаю, а ти старшаєш. Вечірній ґонґ для нас уже продзвенів.
— Ясно. Ти не хочеш, щоб він їхав, еге ж?
— Спочатку я був тільки за. Ти ж знаєш. А потім я подумав: це ж доля, не інакше. Так завжди: тільки-но все починає налагоджуватись, як казна-звідки вистрибує та клята доля… Я кажу про його батьківщину. Маленьке королівство десь у горах… Доля кличе його додому. І я його ніколи більше не побачу.
— Це ж тільки на літо…
Вітолер підняв долоню.