— Не перебивай. У мене вал натхнення.
— Вибач.
«Шурх-шурх» — примовляв ціпок, розкидаючи навсібіч непотрібну стружку.
— Ти ж знаєш — він мені не рідний син.
— Проте він усе-таки твій син, — сказав Г’юл. — Спадковість не така вже й важлива, як прийнято думати.
— Красно дякую.
— Серйозно. От узяти мене. Я народився аж ніяк не для писання п’єс. Та що там, гномові не обов’язково навіть вміти читати! Тож на твоєму місці я б не переймався так питанням долі. Мені світила доля рудокопа — але, схоже, доля помиляється щонайменше в половині випадків.
— Між іншим, ти ж сам казав, що він схожий на того, як його, блазня. Хоча особисто я нічого подібного не помітив.
— Потрібне певне освітлення.
— Хай там як, а ми маємо справу з долею.
Г’юл знизав плечима. Він знав, що доля — річ мінлива і непевна. На неї не варто покладатися. Зазвичай її навіть не помічаєш. А щойно здається, що ти вхопив її за краєчок вбрання, вона виявляється чимось іншим — випадковістю чи, навпаки, неминучістю. Замикаєш перед нею двері — а вона стоїть у тебе за спиною. Думаєш, що прицвяхував її до стіни — а вона вже гуляє казна-де з твоїм же молотком.
У творчості Г’юл часто вдавався до поняття долі.
Драматургії вона допомагала краще навіть за привидів. Дрібка «долі» могла витягти сюжет із будь-якого глухого кута. Але не слід було думати, що здатен її роздивитися в житті. Що вже казати про те, щоб нею управляти…
Бабуня Дощевіск роздратовано примружилася, вдивляючись у глибини кришталевої кулі Тітуні Оґґ. Кристал був не з кращих: його було зроблено із зеленого скла пляшки, в яких жертви кораблетрощі відправляють навмання записки з проханням про порятунок; пляшку привіз із далекого морського узбережжя котрийсь із Тітуниних синів. Кристал добряче перекручував те, що показував — у тому числі, як підозрювала Бабуня, і правду.
— Точно можна сказати лише те, що він у дорозі, — нарешті сказала вона. — Їде на фургоні.
— Краще б то був баский білий огир, — відгукнулася Тітуня Оґґ. — З попоною і все таке. Ну, ви розумієте.
— А чарівний меч у нього при собі? — спитала Маґрат, витягуючи шию.
Бабуня Дощевіск відкинулася на стільці.
— Нечеми ви обидві, — сказала вона. — Не знаю я, які там баскі мечі чи чарівні огирі. Повитріщалися, як дві доярки.
— Чарівний меч — це важливо, — заявила Маґрат. — Без нього ніяк. Ми могли б самі його зробити, — мрійливо додала вона. — Викувати з громовідводу. Я й потрібне заклинання знаю. Просто береш громовідвід, — уже без особливої впевненості продовжила вона, — і робиш із нього меч…
— Не буду я возитися з цим залізяччям, — обурилася Бабуня. — Сто літ чекаєш, поки воно запрацює, а потім одного прекрасного дня воно тобі ледь руку не відрубає.
— І родима пляма у вигляді полуниці, — сказала Тітуня Оґґ, не звертаючи жодної уваги на те, що розмова вже пішла далеко в інший бік.
Дві інші відьми нерозуміюче подивилися на неї.
— У формі полуниці, — повторила вона. — Знак, із тих, які завжди мають принци, що повертаються на батьківщину заявити про свої права. Так їх усі впізнають. Хоча уявлення не маю, як розпізнати полуницю.
— Терпіти не можу полуниць, — туманно відгукнулася Бабуня, знову вдивляючись у кришталеву кулю.
В потрісканих зелених нутрощах магічного кристалу, пропахлого давно спочилими омарами, крихітний Томджон розцілував батьків, обмінявся рукостисканнями та обіймами з рештою трупи і заліз на першу в міні-каравані халабуду.
«Отже, все мало спрацювати, — сказала собі Бабуня. — Інакше він не їхав би сюди, правильно ж? А його компаньйони — то, певно, вірні соратники. Це ж логічно: попереду п’ять сотень миль непростої дороги, все може трапитися. Сподіваюся, у них із собою десь і зброя є, і обладунки».
Стара відьма відчула в свідомості нотку сумніву і негайно рішуче його придушила. «Якщо вже говорити про логіку, іншої причини їхати сюди йому немає. Чари ми наклали цілком правильно. Якщо не зважати на інгредієнти. І більшу частину тексту. І, можливо, помилилися з часом. Ну і ще Ґіта все, що не пішло до варива, забрала додому котові — навряд чи так мало робитися…
Але ж нехай там як, а він їде сюди. А не помиляється тільки той, хто нічого не робить».
— Есме, як закінчиш, накрий це чим-небудь, — сказала Тітуня. — Постійно боюся, що хто-небудь підгляне, як я приймаю ванну.
— Він їде, — промовила Бабуня з такою гострою втіхою, що ту можна було б використовувати замість діжонської гірчиці.