— Ти абсолютно впевнений, що там потрібен той привид? — поцікавився Томджон.
Його тон не залишав сумнівів, що сам він у цьому не впевнений.
— Привид цілком на місці, — відрубав Г’юл. — Сцена з привидом взагалі найкраща з усіх.
— Я просто думаю, чи вона потрібна саме в цій п’єсі.
— Привид залишиться. До праці, хлопче: час іти на сцену.
За два дні, коли синьо-біла стіна Вівцескель уже почала вивищуватися над обрієм серцесвітного напрямку, на мандрівників напали. Все відбулося без якогось особливого драматизму: вони саме переправили халабуди через черговий потік і відпочивали в тіні переліску, коли з дерев вродилися розбійники.
Г’юл окинув поглядом півдесятка брудних та поіржавілих клинків. Їхні власники, схоже, були не зовсім певні, що робити далі.
— У нас тут десь є квитанція… — почав він.
— Ці щось не схожі на членів Гільдії, — просичав Томджон, пхаючи його в бік. — Як на мене, це чиста самодіяльність.
Незле було б заявити, що ватаг розбійників був чорнобородим, бундючним і брутальним типом з червоною пов’язкою на голові, золотою сережкою та підборіддям, яким можна було б чистити котли. Власне, такий опис був би просто-таки вимогою жанру. І так воно й було насправді. Г’юл, щоправда, подумав, що дерев’яна нога — це вже був перебір, але роль свою чолов’яга явно вчив старанно.
— Так-так, — сказав ватажок. — Хто це в нас тут, і чи є в них якісь грошики?
— Ми актори, — відповів Томджон.
— Це — відповідь на обидва запитання, — додав Г’юл.
— І в обох відношеннях недотепна, — повідомив розбійник. — Я бував у місті, о, так. Можу розпізнати дотепність, коли її бачу, тому… — він напівобернувся до соратників, звівши брову на знак того, що зараз скаже щось справді дотепне, — якщо ви будете необережні, я можу зробити кілька справді влучних зауважень.
Серед акторів запала мертва тиша, і він зробив нетерплячий жест своїм тесаком.
— Гаразд, — сказав він до соратників, які, навпаки, невпевнено засміялися. — Ми просто візьмемо всі гроші, цінності, їжу і одяг, які познаходимо.
— Можна, я дещо скажу? — спитав Томджон.
Мандрівники позадкували. Г’юл, дивлячись у землю, непомітно посміхнувся.
— Збираєшся просити пощади, еге ж? — спитав розбійник.
— Саме так.
Г’юл глибоко запхав руки в кишені й перевів погляд на небо, ледь чутно насвистуючи й намагаючись не допустити на обличчя єхидну посмішку. Від його уваги не сховалося, що інші актори теж очікувально дивляться на Томджона.
«Мабуть, зараз видасть їм монолог про милосердя з «Казки троля»», — подумав гном…
— Я тільки хотів вказати ось на що, — почав Томджон, і його поза невловимо змінилася, голос поглибшав, а правицю він драматично викинув уперед. — «Достойний муж не подвигами зброї і не жагою злого руйнування…»
«Зараз буде як у Сто Латі, коли нас намагався пограбувати той чоловік, — подумав Г’юл. — Якщо ці дійдуть до того, щоб повіддавати нам свої мечі, що нам із тими мечами робити? І завжди так неприємно, коли вони починають ридати…»
Саме цієї миті світ навколо набрав зеленавого відтінку і на межі слуху, здавалося, почулись інші голоси.
— Там люди з мечами, Бабуню!
— «…міцною сталлю дивовижне посікти…» — продовжив Томджон, тоді як примарні голоси вели своєї:
— Мій король не повинен нікого ні про що молити. Маґрат, дай мені отой молочний глечик.
— «…а поцілунок серцем співчуття…»
— Це ж подарунок моєї тітоньки.
— «…скарб всім скарбницям і корона всім царям».
Настала тиша. Пару розбійників хлипали, затуливши обличчя долонями.
Їхній ватажок спитав:
— У тебе все?
Вперше в житті Томджон, здавалось, розгубився.
— Ну, так, — сказав він. — Е-е-е… Мені повторити?
— Гарний був виступ, — визнав ватажок. — Але не розумію, до чого тут я. Я людина практична. Здавайте цінності.
Вістря його тесака почало здійматися, доки не опинилося на рівні Томджонової горлянки.
— А ви решта не стовбичте тут як ідіоти, — додав він. — Робіть, що кажу, чи хлопцеві кінці.
Чудько, учень, обережно підняв руку.
— Чого тобі? — спитав розбійник.
— В-ви точно ув-важно слухали, пане?
— Я не повторюватиму! Або я почую дзвін монет, або ви — булькання крові!
Насправді ж цієї миті всі почули спершу наростаючий свист звідкілясь із небес, а потім — удар, з яким на шолом розбійника звалився молочний глек, боки якого під час падіння з великої висоти встигли взятися памороззю.