Решта розбійників лише поглянули на наслідки — й кинулись навтьоки.
Актори лишились, роздивляючись тіло. Г’юл підгилив чоботом уламок криги, на яку перетворилось молоко.
— Ну-ну, — слабко сказав він.
— Він же навіть нічого не встиг зрозуміти! — прошепотів Томджон.
— Як справжній театральний критик, — пробурмотів гном.
Глек був біло-синій; дивовижно, як дрібні деталі впадають в око в подібні моменти. Видно було, що він уже кілька разів розбивався, але черепки щоразу дбайливо склеювали. Хтось справді цінував цей глек.
— Очевидно, — припустив гном, збираючи докупи рештки логіки, — це був якийсь рідкісний вид смерчу.
— Але молочні глеки самі з неба не падають, — зауважив Томджон, демонструючи неймовірне людське вміння заперечувати очевидне.
— Ну не знаю. Я чув і про риб, і про жаб, і про каміння з неба, — сказав Г’юл. — Чого б і посуду не падати, — він почав приходити до тями. — Це один з тих неприродних феноменів, які весь час трапляються в цих місцях, нічого незвичайного.
Вони повилазили на вози й вирушили в незвичному мовчанні. Юний Чудько підібрав усі черепки глека, які зміг знайти, й акуратно склав їх у шкатулку. Всю решту дня він позирав на небо в очікуванні, що звідти звалиться цукерниця.
В туманному склі кристала халабуди, що, здіймаючи пил, тяглися по передгір’ях Вівцескель, видавалися просто тобі вервечкою комах.
— У них усе гаразд? — спитала Маґрат.
— Вони тут уже все об’їздили, — повідомила Бабуня. — Може, актори вони й хороші, але орієнтуватись на місцевості їм варто повчитися.
— Такий гарний був глек, — сказала Маґрат. — Тепер такого вже не дістанеш. Якби ж ти сказала, що задумала — он на полиці є праска.
— В житті є речі, важливіші за молочні глечики.
— Там на горлечку був такий гарний візерунок з квіточками.
Бабуня не звернула на цю інформацію жодної уваги.
— По-моєму, — сказала вона, — нам час поглянути на цього нового короля. Збирайся.
Вона крякнула.
— Ти крякнула, Бабуню, — похмуро сказала Маґрат.
— Ні! Це був, — Бабуня пошукала слово, — смішок.
— Я точно пам’ятаю, що крякати любила Чорна Еліс.
— Дивись, не закінчи так само, як вона, — подала голос зі свого крісла біля каміна Тітуня. — Ти ж знаєш, під кінець вона трохи розумом поїхала. Отруєні яблука і все таке.
— Просто, може, я засміялася… трохи хрипкувато, — Бабуня відчула, що забагато виправдовується. — І взагалі, у кряканні немає нічого поганого. Якщо не зловживати.
— По-моєму, — сказав Томджон, — ми заблукали.
Г’юл окинув поглядом випалену до пурпуру торф’яну пустку, що простягалася аж до стрімких урвищ самих Вівцескель.
Навіть посеред літа на найвищих вершинах, ніби вимпели на вежах, виднілися пасемка снігу. Краса цього пейзажу так і просила літературного опису.
Бджоли щосили трудилися в придорожньому чабреці — чи принаймні щосили створювали вигляд (та звук), ніби трудяться. Над полонинами клубочилися хмари. В цілому ж навколо панувала важка й неосяжна тиша краю, в якому не тільки немає людей, але якому вони й не потрібні.
Як і дороговкази.
— Ми заблукали ще миль десять тому, — сказав Г’юл. — А для нашого нинішнього становища ще й окремого слова не винайшли.
— Ти ж казав, що в цих горах гномових шахт — як дірок у стільниках, — сказав Томджон. — І що гном ніколи не заблукає в горах.
— Я казав «під землею». Там можна орієнтуватися по геологічних пластах і формаціях. Але не на поверхні. Ландшафт геть усе затуляє.
— Ми могли б викопати тобі яму, — запропонував Томджон.
Утім, це був гарний день, і видавалося приємним дозволити мулам іти як вони собі хотіли дорогою, яка звивалася між заростями болиголову та купами сосон, аванпостами близького лісу. Як припускав Г’юл, дорога кудись та мала вивести.
Цей географічний міф погубив багатьох. Дороги зовсім не обов’язково куди-небудь ведуть — для них важливо тільки де-небудь початись.
— Ми таки заблукали, еге ж? — через деякий час сказав Томджон.
— Звісно, ні.
— Тоді де ми?
— В горах. Будь-який атлас підтвердив би.
— Нам би спинитися та в когось запитати.
Томджон окинув поглядом дику місцевість навколо. Десь завив кроншнеп, чи, може, бобер — Г’юл не дуже орієнтувався в питаннях дикої природи, принаймні якщо йшлося про об’єкти, вищі за рівень залягання вапняку. Навколо на цілі милі явно не було жодних розумних істот.