— Це завжди популярно, — пояснив Г’юл. — Публіка завжди такого чекає.
— Коли ви зможете показати виставу?
— Поставити, — виправив Г’юл. — Ми вже репетирували. Тож коли вам завгодно, — додав він.
«А тоді нарешті зможемо забратися звідси подалі, — подумав він, — подалі від твоїх очей, схожих на два смажених яйця, і цього гірського масиву жіночої статі в червоному, і цього замку, який притягує вітер, немов магніт залізо. Що я точно знаю — що ця моя п’єса не стане шедевром».
— То скільки, кажеш, ми обіцяли заплатити? — спитала герцогиня.
— Здається, ви говорили про премію в сотню срібних, — сказав Г’юл.
— Воно того варте, — промимрив герцог.
Г’юл поквапився полишити їх до того, як герцогиня почала б торгуватися. Він сам був би радий заплатити, щоб забратися звідси. «Справжня перлина», — подумав він. О боги, і як хтось міг би полюбити таке королівство?
Блазень чекав на тому самому лузі з озером. Він тоскно дивився в небо і роздумував, куди ж у біса поділася Маґрат. Вона ж була сказала, що це їхнє місце; той факт, що наразі тут перебувало також і кілька десятків корів, навряд чи мав якесь значення.
Маґрат з’явилася в зеленій сукні й кепському гуморі.
— Що там за історія з п’єсою? — спитала вона.
Блазень осів на повалену вербу.
— Ти не рада мене бачити? — видушив він.
— Та рада. Авжеж. Так от, щодо п’єси…
— Моєму панові потрібно щось, здатне переконати людей, що він — законний король Ланкру. А в першу чергу, по-моєму, його самого.
— Саме для цього ти їздив до міста?
— Так.
— Як мерзенно!
Блазень не звернув на цей вигук уваги.
— Ти воліла б, щоб гору взяв підхід герцогині? — спитав він. — То цей підхід полягає в тому, щоб повбивати побільше народу. Вона це любить. Почалось би справжнє бойовисько, і за будь-якого результату загинула б купа людей. Авжеж, цей метод може здаватися простішим.
— Та де ж твоя мужність?!
— Хто?
— Ти не готовий шляхетно загинути в ім’я справедливості?
— Мені більше сподобалося б в ім’я неї спокійно пожити. Вам, відьмам, добре — ви робите, що забажаєте; а я в безвиході, — сказав блазень.
Маґрат присіла поруч із ним.
«Дізнайся все про цю п’єсу, — наказала Бабуня. — Піди поговори з отим твоїм другом у дзвониках».
Вона відповіла: «Він надто вірний герцогові. Він може геть нічого мені не розповісти».
І Бабуня сказала: «Час напівкроків минув. Якщо доведеться, спокуси його».
— Добре, а коли ж ту п’єсу покажуть? — спитала вона, підсуваючись ближче.
— Воля твоя, мені, напевне, не можна про це говорити, — сказав блазень. — Герцог сказав мені, так, він сказав, щоб я в жодному разі не повідомляв відьмам, що це станеться завтра ввечері.
— Ти правильно зробив, що не повідомляв, — схвалила Маґрат.
— О восьмій.
— Ясно.
— Але, звеселімося, о пів на восьму ще буде шеррі для запрошених.
— Хто ці запрошені, ти, гадаю, теж не повинен нікому повідомляти, — сказала Маґрат.
— Саме так. Більшість ланкрських достойників. Ти ж розумієш, що я тобі цього не кажу?
— Саме так, — підтвердила Маґрат.
— Але я подумав, що ти маєш право знати, про що саме тобі не можна знати.
— Логічно. В задній стіні замку досі є та хвіртка, що веде до кухонь?
— Та, яку часто лишають без нагляду?
— Вона.
— Ох, у ці дні сторожі взагалі немає майже ніде.
— Як гадаєш, а завтра в районі восьмої вечора там може хтось виявитися?
— Ну, там можу виявитись я.
— Гаразд.
Блазень відштовхнув вологу морду надто зацікавленої ними корови.
— Герцог на вас чекатиме, — додав він.
— Ти ж сказав, ми не повинні були нічого знати.
— Він сказав, що я не повинен вам нічого повідомляти. Але також сказав: «Проте вони все одно сюди з’являться — щиро на це сподіваюсь». Це воістину дивно. Коли він це говорив, то був у напрочуд доброму гуморі. М-м-м… А ми зможемо побачитися після вистави?
— Це все, що він сказав?
— Ну, було ще щось про демонстрацію відьмам їхнього майбутнього. Я не дуже зрозумів. Слухай, нам би справді треба побачитися після вистави. Я привіз тобі…
— Боюся, я митиму голову, — неуважно сказала Маґрат. — А зараз, вибач, справді мушу йти.
— Але ж я привіз тобі оцього под… — розгублено почав блазень уже їй у спину.
Коли вона зникла між дерев, він важко сперся ліктями на коліна і втупився в намисто, що тісно оплело його тремтячі пальці. Він не міг заперечувати, що воно було абсолютно позбавлене смаку, але це був саме той тип прикраси, що вона полюбляла — саме тобі срібло й черепи. І це вже не кажучи про те, у яку суму воно йому обійшлося.