Старійшина розгублено подивився на решту лав, які швидко заповнювалися, а тоді — перед собою, на явно пусті місця. Зважившись, він рішуче підібрав мантію.
— Оскільки виставу запустять ось-ось, вашим друзям, гадаю, доведеться пошукати собі інші місця, — сказав він і сів.
За секунду він зблід. Його зуби заклацали. Він схопився за горло і застогнав.
— А я ж казала, — кинула Тітуня услід посадовцю, що ледве не рачки пробирався між лав. — І нащо ото питати, коли не слухаєш відповіді?
Вона нахилилася до начебто пустого місця на лаві.
— Горішки будете?
— Ні, дякую, — відповів король Веренц, здіймаючи примарну руку. — Ви ж знаєте, вони одразу з мене випадуть.
— Шановне панство, ось вам наш сюжет…
— Це що? — прошипіла Бабуня. — Хто цей хлопець у рейтузах?
— Він — Пролог, — пояснила Тітуня. — Його завжди випускають на початку, щоб усі розуміли, про що буде вистава.
— Ні слова не розумію, — буркнула Бабуня. — Наприклад, що таке «сюжет»?
— Тваринка така, — припустила Тітуня.
— Яка краса. «Привіт, шановні, зараз ми напустимо на вас якусь тваринку». Одразу задає хороший настрій, правда ж?
З усіх боків почулося шикання.
— Ці бісові горіхи й не розкусиш, — сказала Тітуня, випльовуючи один на долоню. — Доведеться мені зняти черевика й оцей колоти підбором.
Занурившись у незвичне, а тому дещо дратівливе мовчання, Бабуня намагалася розібрати, що там говорить пролог. Театр турбував її. Він мав власну магію, магію, непритаманну і непідконтрольну їй. Він змінював світ і стверджував, що речі влаштовано зовсім не так, як насправді. Було й дещо ще гірше. Магія театру взагалі не належала магам будь-якого штибу. Нею управляли пересічні люди, які не могли знати правил поводження з магією. Вони змінювали світ просто заради красного слівця.
Герцог і герцогиня сиділи в кріслах просто перед сценою. Коли Бабуня кинула на них погляд, герцог напівобернувся і усміхнувся так, щоб вона це побачила.
Світ подобається мені таким, яким він є, подумала вона. А минуле — таким, яким воно було. Справжнє минуле було значно кращим, ніж те минуле, яке ми маємо тепер.
Тут загримів оркестр.
Г’юл визирнув з-за однієї з колон і махнув Чудькові та Піфпафу; ті видибали на світло смолоскипів.
СТАРИЙ (геть немічний). Що сталося із краєм нашим?
СТАРА (геть немічна). Жах зійшов на нас…
Безгучно ворушачи губами, гном кілька секунд поспостерігав за ними з-за лаштунків, та раптом прожогом кинувся до караульного приміщення, де задіяні в п’єсі актори все ще квапливо завершували перевдягання, і видав традиційний вигук люті режисера.
— Бігом! — наказав він. — Солдати короля, на сцену зараз же! Відьми… Де бісові відьми?
Перед ним постали троє юних акторів.
— Я загубив бородавку!
— В казан якоїсь гидоти накидали!
— В цій перуці щось повзає!
— Спокійно, спокійно! — заволав Г’юл. — На виставі все буде гаразд!
— Вистава вже розпочалася, Г’юле!
Г’юл схопив з гримувального столика жменю мастики й наліпив акторові на щоку бородавку розміром із апельсин. Злощасну солом’яну перуку з усім її населенням було натягнуто на голову потрібного актора, а вміст казана після вкрай швидкого огляду було визнано цілком нормальною гидотою, через яку не варто перейматись ані миті.
На сцені один із солдатів упустив щит, нахилився його підібрати й упустив спис. Г’юл закотив очі й мовчки проблагав про допомогу всіх божеств, які, можливо, дивилися виставу.
Вистава лише розпочиналася, а все вже йшло не так. На репетиціях проявлялися певні недопрацювання, це правда, але свого часу Г’юл пару разів зазнавав під час вистав справжнього жаху — і, схоже, сьогоднішній випадок загрожував стати найгіршим. Акторів тіпало сильніше, ніж раків у каструлі на вогні. Краєм вуха він почув незаплановану паузу в діалозі на сцені й кинувся до лаштунків.
— «За смерть жахливу батька відомсти», — просичав він і поквапився назад до відьом.
З його губ злетів страдницький стогін. Ґармирдер і ґвалт! І оці троє, за сценарієм, мали тероризувати ціле королівство! До їхнього виходу на сцену лишалося близько хвилини.
— Анумо! — вигукнув він, опанувавши себе. — Хто ви? Ви ж — лиховісні потвори, га?
— Так, Г’юле, — невлад промимрили вони.
— Хто. Ви. Такі, — роздільно повторив він.
— Ми — лиховісні потвори, Г’юле.
— Гучніше!
— Ми — Лиховісні Потвори!
Г’юл прокрокував уздовж тремтячої короткої шеренги й раптом різко повернувся на підборах.