На світ навколо сцени величезною подушкою навалилася спека, витискаючи з повітря саме життя. Бабуня побачила, як до вуха герцога нахилився один зі слуг. Ні, герцог не спинить виставу. В жодному разі. Він хоче, щоб усе тривало за прописаним сценарієм.
Здається, герцог відчув її пекучий погляд потилицею. Він обернувся, знайшов її поглядом і дивно й коротко всміхнувся. Потім штовхнув ліктем свою дружину. Вони обоє засміялися.
Бабуні Дощевіск нерідко доводилося гніватися, і вона вважала здатність до гніву однією зі своїх сильних рис. Щира, непідробна злість — одне з найпотужніших творчих начал цього світу. Але її треба вміти контролювати. Це не означає, що слід почекати, поки злість не розсіється, і тільки тоді щось робити. Це означає, що злість треба акуратно накопичити, дати їй затопити рівнини свідомості, а тоді, за мить до зникнення останніх острівців, відкрутити краник внизу — і дати струменю, тиск у якому робить воду подібною до сталі, зрушити турбіни помсти.
Відьма відчувала землю під собою — попри кілька футів кам’яної кладки, плитку, підошви черевиків та дві пари шкарпеток. Земля чекала.
Вона почула вигук безтілесного короля:
— І це — моя плоть і кров? Чому він так чинить зі мною? Я хочу вийти до нього сам на сам!
Вона обережно торкнулася руки Тітуні Оґґ.
— Ходімо, Ґіто, — сказала вона.
Герцог Шельметь, чиє обличчя сяяло із відблисками божевілля, відкинувся на троні; навколишній світ наразі видавався йому влаштованим цілком путяще. Справи йшли навіть краще, ніж він смів сподіватися. Він почувався так, ніби там, де він пройшов, минуле тануло, як лід по весняній відлизі.
Раптова думка змусила його знову підкликати слугу.
— Знайди капітана сторожі, — наказав він, — і передай наказ розшукати та заарештувати відьом.
Герцогиня форкнула.
— Нетямущий чоловіче, ти забувся, що сталось минулого разу?
— Тоді дві з них лишалися на свободі, — відповів герцог. — А тепер… усіх трьох. Громадська думка зараз на нашому боці. Це має значення, бо відьми все-таки залежать від громадської думки.
Герцогиня продемонструвала своє ставлення до громадської думки, з хрустом стиснувши кулаки.
— Погодься, моя радосте, експеримент іде чудово.
— Наразі так.
— От і добренько. А ти не стій тут без діла. Знайди капітана до кінця вистави. Ті відьми мають якнайшвидше опинитися за ґратами.
Дивлячись у дзеркало, Смерть поправив картонний череп, розгладив свій саван, відійшов на крок і прискіпливо вивчив загальну картину.
Це мала бути його перша роль зі словами, і він прагнув зіграти її якнайкраще.
— Схиліться ж і замовкніть, швидкосмертні, — сказав він. — Бо я є Смерть, не стримати мене… мене… Г’юле, чим не стримати мене?
— О божечки, Семерте. «Не стримають мене ні сто замків, ні тисяча засувів». В голові не вкладається, чого тобі так важко… Куди потягли, ідіоти! — Г’юл кинувся крізь залаштунковий розгардіяш навздогін двом робітникам сцени, що переносили декорації.
— Значить, так, — сказав Смерть у простір і повернувся до дзеркала. — Не стримати мене… ні гм‑гм-гм, ні тища там чогось, — невпевнено промовив він і змахнув у повітрі косою.
Від коси відвалилося лезо.
— Ну як, страшно? — поцікавився він, намагаючись прилаштувати лезо на місце.
Томджон, який потроху сьорбав чай, сидячи на власному горбі, підбадьорливо кивнув.
— Аякже, старий, — сказав він. — Порівняно з тобою навіть справжня смерть не така вже й страшна. От тільки добре б додати трохи порожнечі.
— Тобто?
Томджон поставив кухоль. На його обличчя ніби лягла тінь; очі провалилися, зуби вищирилися, шкіра зблідла і натяглася.
— Я ПРИЙШОВ ПО ТЕБЕ, НІКУДИШНІЙ АКТОРЕ, — промовив він речитативом, у якому кожен наголос падав на місце, ніби кришка домовини.
Потому риси його обличчя знову повернулися до норми.
— Десь так, — завершив він.
Семерт, що з переляку притиснувся був до стіни, прийшов до тями і нервово засміявся.
— О боги, і як ти це робиш, — сказав він. — Слово честі, я так ніколи не зможу.
— Нічого особливого, повір. Тепер біжи на сцену, Г’юл і так не в найкращому гуморі.
Семерт кинув на нього сповнений вдячності погляд і помчав допомагати з декораціями.
Томджон лишився, іноді відпиваючи чай із виглядом людини, що чимось стурбована. Він майже не чув шуму, що завжди панує за лаштунками під час вистави. Він був і справді стурбований.