Як свого часу висловився Г’юл, у п’єсі все було чудово, крім самої п’єси. А Томджонові постійно видавалося, що п’єса вперто намагається змінитися. У голові він чув зовсім інші слова — от тільки надто тихі, щоб їх до пуття розібрати. Це було страшенно схоже на підслуховування чужої розмови. Щоб заглушити це дзижчання у власній голові, йому доводилося кричати все гучніше.
І це було неправильно. Якщо вже п’єсу написано, то її… написано, що ще тут скажеш. Вона не може ожити й почати сама себе перекручувати.
Не дивно, що всіх і кожного доводилося підштовхувати та виправляти. П’єса викручувалася в їхніх руках у спробах змінити себе. Бачать боги, він з радістю забрався б і з цього напівпримарного замку, і від цього божевільного герцога… Він роззирнувся, вирішив, що до другої дії є ще певний час, і рушив навмання у пошуках свіжішого повітря.
Штовхнувши якісь двері, він вийшов кудись на мури. Двері щільно зачинив за собою, і звуки сцени щезли, змінившись оксамитовою тишею. Попелясте надвечір’я переховувалося за фіранками хмар, але безпосередньо над землею повітря було тихим, як ставок при млині, й гарячим, як у топці. В лісі при підніжжі замку заверещала якась вечірня птаха.
Томджон підійшов до внутрішнього боку майданчика і зазирнув в ущелину з вертикальними стінами. В її глибочіні, огорнута незмінним туманом, нуртувала річка Ланкр.
Він розвернувся, зробив пару кроків, і раптом його охопив такий лютий мороз, що він задихнувся.
Його одяг шарпав неймовірно холодний вітрюган. А у вухах лунало дивне шамкотіння, ніби хтось намагався щось йому сказати, але занадто поспішав. На мить його прикувало до місця; нарешті, опанувавши дихання, Томджон чимдуж рвонув до дверей.
— Але ж ми не відьми!
— Тоді чого у вас вигляд, як у відьом? Хлопці, зв’яжіть-но їм руки.
— Так, вигляд — але зрозумійте, що ми несправжні відьми!
Капітан герцогської гвардії переводив погляд з обличчя на обличчя. Погляд ковзав по гостроверхих капелюхах, розпатланому волоссю, від якого йшов запах прілої соломи, щедро накладеній косметиці зеленавих відтінків і цілому сузір’ю бородавок.
Людина, здатна виявляти ініціативу, недовго протрималася б у капітанах гвардії герцога Шельметя. Йому наказали взяти трьох відьом — і рахунок, здається, збігався.
До театру капітан волів не ходити. Ще на зорі підліткового віку він був настільки перелякався ляльок, які самі собою рухалися й розмовляли, а потім сховалися за завісою, що відтоді щосили уникав будь-яких масових розважальних заходів, підозрюючи, що такі справи можуть вилитися щонайменше в напад крокодилів. Перед нинішнім викликом він проводив час за такою безтурботною розвагою, як розпиття алкоголю у вартівні.
— Я ж наказав зв’язати їм руки! — різко кинув він.
— А кляпи вставляти?
— Та послухайте ж, ми тут з театром…
— Так, — здригнувшись, сказав капітан. — Вставляйте.
— Заради…
Капітан нахилився і втупився в три пари переляканих очей. Його тіпало.
— Все, — повідомив він. — Кінець вашим злим чаркам, чи як воно там.
Він раптом зауважив, що солдати теж дивляться на нього досить дивно. Капітан кашлянув і спробував опанувати себе.
— Отже, мої театральні відьмочки, — сказав він. — Ваше шоу скінчилося. Аплодисменти.
Він кивнув солдатам.
— Вдягти на них кайдани.
Справжні відьми тим часом розгублено вдивлялися в напівтемряву, що панувала за сценою, де вони наразі й опинилися.
Бабуня Дощевіск, ніби в пошуках підказки, раз у раз зазирала в сценарій, який підібрала дорогою.
— «Ґармирдер і ґвалт», — із сумнівом прочитала вона вголос.
— Це означає сукупність одночасних жахливих подій, — пояснила Маґрат. — Без цього жодна п’єса не обходиться.
— Шо-шо і ґвалт? — перепитала Тітуня Оґґ.
— Ґармирдер, — терпляче пояснила Маґрат.
— А, — дещо збадьорилася Тітуня. — Ну добре, що не зґвалтування.
— Заткни вже пельку, Ґіто, — сказала Бабуня. — Можна подумати, тебе це злякало б. А цей ґармирдер — то, може, такі ліки для горла. Якщо довго зчиняти ґвалт, горло може заболіти.
— Ми не можемо цього дозволити, — швидко заговорила Маґрат. — Якщо ми все це спустимо їм з рук, усіх відьом довіку вважатимуть старими дурепами в зеленому гримі.
— Дурепами, які втручаються у справи королів, — додала Тітуня. — Чого ми, як загальновідомо, ніколи в житті не робили.
— Я не проти втручання, — заявила Бабуня Дощевіск, спершись підборіддям на кулак. — Я проти втручання з лихою метою.