сяць на небі Та стрівся з ясною зорею: — Ой, зоря, зоря, де ти ніч була, Де нічку була, де маєш спати? — Де маю спати? У пана господаря, У господаря, на його дворі, Та на його дворі, та в його хаті. А в його хаті та дві радости: Першая радість — сина женити, Другая радість — дочку віддавати... І тоді згадав, що у нього в дворі повно гостей, бо Уляна сина женить, старшенького свого!.. А там і друга дитина на порі стане... Виросли Улянині діти... Прикрив долонею очі. А ніби бачить ту зірку — ось вона все котиться, котиться... Де спиниться? Де?.. І ось знову виплив у вишину чорного зоряного неба сріблистий храм, зітканий із ниток сонця і туману. Він пропливав, легко похитуючись, висвітлював мереживом різьблених стовпів і дашків. І він, Гомін, теж ніби уже пливе поряд з ним. І раптом вони торкнулися хмарини, яка зависла над ними і засвітилася світлом вечірньої зорі. Чи йому здалося, чи йому причулося, чи якось в думці само зринуло... Ніби голос батька його, Златорука, промовля: «От сей хором поставиш над Почайною. Там уже й місце я приготував — біля своєї могили». Він злякався. Загучало серце. Де ж це — над Почайною?.. То хтось рідний там? Певно, мати померла? Коли ж це?.. І збагнув: голос роду кличе його додому. І він пішов. * * * По перших весняних водах, коли відкрилися великі й малі річки, до Києва прибула вість Єфанді: їй на підмогу йде велика дружина Свенельдова. Хай тремтять Київські гори й кручі: такої сили-силенної варягів вони ще не бачили! Відважні витязі морів, невсипущі шукачі чужих добр і чужої слави мали підперти королівну Єфанду і її сина Ігоря і вознести над тими, хто їх зневажив. Єфанда втратила сон від хвилювання, від чекання. Від гарячих передумів, які обсідали її сиву голову й сивили ще більше. Вона марила про помсту цьому великому грішнику — лукавому Олегові. У своїй напівтемній ложниці вона колотилась, як у норі, боялась світла, як сліпий кріт. Розкидала павучі тенета для всіх, кого ненавиділа. А ненавиділа усіх, кого бачила. Усім жадала відомстити. А себе мріяла бачити на осяйному київському престолі давніх Києвичів, з владичним жезлом у руці і золотій короні на голові. Тим жезлом вона й з'єднає дві держави — Київську і Новгородську. Що скажуть тоді в її рідній урманській землі про мовчазну Єфанду? Які саги, які молитви складуть про неї барди? Як упадуть до її ніг оті, що колись радо випхали молоду й привабливу дівчинку із гнізда урманського короля й віддали в руки тому старому пройдисвітові Рюрику? О, Єфанда жадала б відповісти тоді всім на умедливі лакейські похвальби для неї! Нікого з них не пустить перед свої очі. Вона сама — своїм розумом і своїми руками — здобувала корону, державний жезл свого мужа і цю землю. Олег їй лише допомагав. Тож нехай никнуть перед нею ниці заздрісники й пустомели, поглумники і злоречивці, що й нині крутяться біля підніжок трону урманського короля... Вони зганьбили її таємною намовою — через неї хотіли приручити Рюриків меч, тому й украли її молоде щастя, котре вона, юна й мрійлива дівчинка, ховала у серці яко скарб най коштовніший. О, як раділи оті, що відкрили навмисне на весь світ її потаємні полюби з найгіднішим і відважним витязем землі урманської — Свенельдом... Як глумились і збиткувались з неї, щоб зламати її любов і кинути її в обійми отого старого крука Рюрика!.. Тепер вона жадала їм усім відомстити за кривди своїм вознесенням. Витязь Свенельд уже стукає високою кормою своїх лодій об дерев'яні пристанища Почайни-річки!.. Єфанда збігала з Боричевого спуску, як молода левиця. її вузькі груди ледве встигали набирати повітря, але його не вистачало на її прудкий біг. Вона простягувала руки до ріки, яка принесла їй на теплих зеленавих хвилях ключ від її осяйної долі. Хтось колись зачарував було ту її долю, засадив у темницю і тримав на ланцюгах, як і її саму. Тепер двері темниці відчиняються, її доля, пресвітла й превисока, змахне широким білим рукавом, немовби вітрилом,— і Єфанда полетить у височінь і безчасся життя... у вічну свою молодість, до свого незгаслого кохання, бо воно ще в ній горить і палахкотить, як і колись. Свенельд!.. Він стояв уже на мостинах пристанища. Дужий, дебелий, яким вона пам'ятала його з юності. Свенельд приклав долоню над очима, напружував зір, шукав когось у товпиську гультіпак, волочан, смолярів, веслярів, лодійників. Єфанда хотіла махнути до нього білою хусточкою, як те було колись... Але не осмілилась. Хтось тримав її руку, хтось в ній видушував сльози, і крізь сизу пелену, що туманила їй очі, вона не бачила ні глибоких зморщок на видубленому вітрами обличчі витязя, ні легкої сивизни його широких світлих брів і короткої борідки. Свенельд! Для неї це ім'я звучало юно — і він також видався їй зовсім молодим... Вітер тіпав за його плечиськами темний окрил, куйовдив світлу чуприну, що спадала аж до пліч. Він став ногою на корму лодії й пружно сплигнув на землю. Пішов просто на неї. — Я прибув до тебе,— хриплувато й сухо кинув їй.— Ти не рада — мовчиш… — Ні, я… кричу, Свенельде...— прошепотіла вона. Він став перед нею на одне коліно, схилив чоло. Так, се був колишній Свенельд!.. Той єдиний витязь, котрий гідний корони у цій землі... Вона віддасть йому свою корону. А сама буде — поруч!.. Ціле життя поруч із ним!.. — Ходімо...— Хотіла ніжно сказати «мій витязю», але щось застережливо перетнуло їй голос. Свенельд виглядав молодим і за роками був молодший від неї. І чи живе в ньому пам'ять про неї? Чи, може, як усі підтоптані мужі, й собі потягся до молодих жінок... їм солодко з ними, і вони думають, що молодіють тілом від них! І ніхто не підозрює, що ті солодощі вичерпують їхню силу невблаганніше і швидше... Але Свенельд прийшов на її заклич. Може, королівна Єфанда все ще залишалась для нього звабною морською дівою... і над її головою сяє золотом зубчаста тіара, яку поклав колись отець-король Гаральд... Ні, не буде вона себе дурити — із старих срібних люстерок на неї дивилася інша Єфанда — стара, зморщена, змучена. Нічого не лишилось від тієї морської діви, хіба що... тіара Гаральда. То, певно, вона й привела сюди Свенельда. Свенельдова дружина піднялась до триглавого Змія Горинича — мали схилити чоло й мечі перед своїм благодійником і покровителем морських витязів. Уже тут перестрів їх посланець від Олега. Володар Києва запрошував відважного витязя у свої палати — жадає привітати гостя. Володар Києва — Олег, а не Єфанда? Стрепенувся Свенельд. Тепер знав, чого покликала вона його сюди — супроти Олега... Але кого підперти їм тут: істинного володаря цієї країни — Олега чи того, хто хоче вирвати владарювання з його рук? Олег вийшов йому назустріч у білих шовкових шатах, підбитих соболиною опушкою. На його грудях, на закаблуках червоних хзових чобіток бряжчали золоті брязкальця на тонких ланцюжках. На великих перснях розбризкувало осяйні пломінці коштовне каміння. Обличчя Олегове світилося широкою щирою усмішкою. За ним вряд стояли чемно, немов тіні, київські бояри в ошатних одяганках, підперезані золотими пасками. Хилили привітно перед ним високі шапки. А столи, столи! Гнулися від срібних тарелів, чар і чаш, від лагвиць, глеків і барилець з медами й пивом; від пахучої печенини, копченини, квашенини... Від куп зарум'янених куріпок, голубів, риб, курей, гусенят, каченят, поросят... Витязям Свенельдовим, що своє життя провели під сонцем і вітрами, що не знали осідлого затишку і смаковитої їжі, все те видалося казковим, небаченим, неймовірним. І це — для них! Для тих, хто звик обходитися сухою рибиною, ковтком прісної води, чорним сухарем... От якими багатствами заволодів цей Олег! Ледве дослухався Свенельд до вітальних слів господаря Київських гір. А хто ж тут вона — Єфанда? І чи не ослухався славний витязь, почувши, що Олег мовить, ніби чекав на нього з великою надією... — Бояри київські і я маємо до тебе велику довіру, витязю...— Олег легенько взяв за плечі Свенельда, обвів довкола столу, ніби ще більше дражнив напівголодного гостя. Тлумач, що тінню ковзав за ними, поспішливо, захлинаючись слиною, переповідав, як Олег і київські бояри чекали на нього!.. То хто ж кликав його сюди — Єфанда чи Олег? Хто ж, зрештою, владарює у цій державі? — Але... мене кликала сюди Єфанда...— спробував уяснити Свенельд. — Таки ж вона, витязю, тебе кликала. Бо ми всі того хотіли! — приязно осміхався господар цих розкішних кам'яних палат, а його бояри чемно вклонялись їм услід. Сум'яття скаламутило Свенельдову душу. Але ж гонець був тільки від Єфанди! Мовив, що вона жадає мечів, аби підперли її та Ігоря у Києві... супроти свого ошуканця лукавого... Та несила і йому, Свенельду, нині сказати цю правду у вічі людині, яка так щедро пригощає його у своєму домі. Олег і його ошукав та хоче, певно, приручити... Він це бачить. Що ж матиме від нього? Зрештою, хто більше йому дасть — Олег чи Єфанда? Київський володар має все — він володар. Він дасть усе. Єфанда ж нічого не має, його мечами хоче щось здобути собі. То що може вона дати йому? Олег ніби на льоту ловив гарячкові думки Свенельда. — Київська земля багата, витязю. Тому зазіхають на неї з усіх сторін,— поважно гучав голос Олега. Тим часом гості вже всілися за стіл, в руках у них опинилися чаші й чари з медами. Олег заклопотано оповідав про ворогів київської землі, де живуть здавна поляни і руси. А найпершими їхніми сусідами були деревляни, що постійно жадають забрати собі Київські гори, бо колись, дуже давно колись по київських кручах проходила межа землі полян і деревлян. І небезпека вся в тому, що деревлянський князь Ніскиня гартує проти Києва серце свого онука — Маломира. Мовлять, ніби він є сином Оскольда, останнього Києвича. Але ж усі відають, і бояри київські підтверджують, що той Оскольд і сам не був князівського роду — народився від наймички, з простолюдинів. Того бояри і покликали сюди Олега з Ігорем Рюриковичем. Ігор — князівського роду! Він і буде тут княжити, як підросте трохи... Але киянам все ж треба берегтися! Ось чому вони так раді, що сюди прийшов Свенельд із дружиною... Свенельдова голова туманіла від медів і ласкавої уваги. Чиїсь вправні руки ледве встигали міняти перед ним порожні миси й тарелі й підсовувати нові, наповнені їством. Авжеж, кожен справжній володар має дбати про безпеку своєї землі і... своїх багатств... І він — чого ж! — радо служитиме своїми гострими мечами Києву, коли... їх не забуватимуть... Отож він служитиме Олегові, а заодно і Єфанді з Ігорем... Усе гаразд, добрий витязю! Але ж — чому тут, на цій учті, немає ані Єфанди, ані Ігоря? — Де ж Єфанда? — насторожено обводить поглядом витязь Свенельд застілля. — Гей, отроки! Де ви? Запросіть-но Єфанду до хоромини. Гості хочуть випити за її здоров'я! Залопотіли по гучних дерев'яних мостинах кілька пар прудких ніг. Швидко примчали й назад. Єфанда, мовили, не прийде. — Чому не прийде? Хіба вона тут не є господинею? — спохмурнів Свенельд. Олег розвів руками. Знову покликав отроків: — Передайте: гості хочуть бачити її на сій учті! Знову побігли і повернулись назад прудконогі челядники. Єфанда, відказали, сама хоче приймати високих гостей. У своїх палатах. І знову нічого не збагнув Свенельд: хто тут ким повеліває? Хто над ким має силу й владу? — Хіба Єфанда та її син не є правителями Київської держави? — все ще допитувався добре охмелілий Свенельд. — Як же, вона і є володарка, яко матір князя нашого — Рюриковича. Ми разом володарюємо. — Але вона не слухає свого співправителя. То погано,— хитає головою Свенельд. — А що б ти зробив, витязю? Жінка вона крутої вдачі... сам відаєш... Яка твоя рада була б? Свенельд примружив повіки — бач, у нього й ради вже питають. І шану віддають належну. Добрий господин київський! Але — щоб він порадив? — А я б... знайшов собі іншу повелительку... в ці от палати... Га-га-га! — Га-га-га! — затрясся реготом і Олег.— Мудра твоя рада... Але треба подумати. Гей, боярове, чуєте? Добру раду дає мені наш гість варязький. Га? Як ви на те? — Слухай мудрого слова — сам мудрим станеш,— підморгнув йому меткий на слово сивогривий боярин Бодець. Ох, цей Бодець! Всюди першим встигає прийти на поміч Олегові, одразу втямкував, куди хилить Олег. Прискалює до нього в кривому усміху око й хитрувато погладжує куцо підрізану борідку. А ті бояри — тугодуми, упиваються дармівщиною і не чують, про що йдеться. — То що будемо робити з ослушницею, радці мої? — вголос ніби розмірковував Олег і ніби від жалю враз печаллю пойнявся його голос— Ким заміниш? Адже вона мати нашого князя Рюриковича. — Гей, зажурився про що? Мати — вона і буде матір'ю. Але повелителька твоя має бути найкрасивішою і наймудрішою, володарю. І слухати кожне твоє слово. Так я мовлю? — сміявся до Олега і Свенельда боярин Бодець. А очі його аж палахкотіли карими іскринами гемонського реготу, що гугонів у його нутрощах. Ото учта! Ото пир! — Що на те скаже наш славний витязь? Чи є у тебе жона? Свенельд уже втратив нитку розмови. Тільки посміхався до нього обличчям, зичливим голосом, дивувався довколишній святочності, блиску, багатству. Не життя — а казка! Що йому ще потрібно? — Ге-ге... нікого в мене немає. Один я... ні жони, ні землі... ні дому... — Все дамо тобі, не журися,— і землі, й села. І челядь, і полюддя. Будеш у нашій землі, як у своєму домі. Візьмеш собі жону або дві. Скільки захочеш. — Чого ж... Я згоден... Якщо ти не кпиниш, володарю, з мене. Мої мечі тобі вірно служитимуть. Ха! За землю і за села — чого б і ні... Олег полегшено зітхнув, витер з чола піт. Таки уговтали вони цього славного воїна. Тепер він у нього в пазусі. Тільки б не одумався на похмілля! Хай би довше не було б його, цього похмілля. — Гей, Бодцю! Мудрий мій радцю! До тебе нині довіру має велику київський повелитель! Виконаєш — навіки вознесешся із родом своїм. Боярин Бодець насторожився. — Бери-но, брате, свою челядь і своїх гридей, бери скільки треба моїх мечників, бери мої лодії. І чим скорше мчи до Новгорода. Та не забудь прихопити з собою Єфанду з синочком. Хай живуть там! Хай там ставлять своїх зміїв-гориничів. Тут вистачить і одного Перуна-Громовика. І одного володаря.,. Добре частували у княжих палатах витязя Свенельда і його сотників. Цілий тиждень двиготіла Княжа Гора, металася по медушах челядь. Тож ніхто і не помітив, як на світанні відчалили від почайнівського пристанища київські лодії і під вітрилами ковзнули вгору по Дніпру, до гирла Десни. І там — ніби розтанули. * * * Стара деревлянська княгиня Ярка таки домоглася свого: її бояри-радники згодилися послати сольбу на Дунай, до болгарського царя Симеона, просити в нього невісти для сина її — Маломира Оскольдича. Як-не-як, а той Малко із роду останнього Києвича, рано чи пізно має взятися за меч, аби повернути собі київський стіл. Мав-бо на те право по роду. А коли прибув до Іскоростеня, стольного града деревської землі, давній знайомець княгині Ярки безрукий Местивой і нагадав їй про священні могили, які вопіяли до помсти, вона збагнула: такою була воля цих богів, яким вона щиро вірила,— і прадавніх богів її землі, і нового Бога, котрому служив київський хреститель. Дивнії речі про Київ розповідав цей Местивой. Новий повелитель стольного града країни полян-русів, лютий Ольг, повсюди нищив пам'ять про Києвичів і могуть їхньої держави. Але нищив і варязького Змія Горинича, котрого захищали варязькі зайди. Королівну Єфанду з сином відправив потай назад, до Новгорода, не хоче дати влади їй, ані її Рюриковичу. Та водночас пригрів біля себе іншого Змія Горинича — буйного варязькою витязя Свенельда. Тому не дозволив новому Перуновому волхву повалити зубастого триглавця — ідолища Змія. Певно, боїться розгнівити Свенельдових варягів. А без них йому не всидіти на Горі. Мабуть, вичікує, доки вони глибше вростуть у київську землю: щедро одарює землями з погостами, оселищами, ловищами і бобровими гонами та бортями. Та все на деревлян вигострює їхні погляди. Боїться, лютосний тать, що переємець-нащадок підріс і розпросторить свою звитяжну руку над Києвом. Ярка нощеденно колотилась душею. Авжеж, той перевертень, той упир не залишить у спокої її дитини. Бо в серці нечестивого завжди живе страх, який очікує помсти за невинно пролиту кров. Оскольдову кров. Той шуліка, звісно ж, не буде довго чекати, доки змужніє Маломир: він першим кинеться на гніздо орла, щоб орляті виклювати очі, доки в нього ще не зміцніли крила!.. Понуре небо розкинулось над головою молодого деревлянського князя, понурі надії. Якою ж снагою вона, мати, може наділити його і де взяти її? Що порадить їй київський отець Местивой? Зовсім зсивілий, весь у лахмітті, знеможений від тяжких поневірянь, колишній священик Оскольдової церкви мовчав. А що він скаже? Немає-бо порятунку від боротьби життя!.. Немає влади над безчестям. Та знає, що нечестя не порятує нечестивого в останні дні його буття. Але що з того? Багато всього бачив старець у своєму житті і осягнув суєту буття земного: праведник рано гине в праведності своїй; нечестивець же живе сито і довго, утопаючи в своїх гріхах. Але пам'ятником на його могилі все ж залишиться його безчестя!..