ХРАМИ ЛЮБОВИ
Легкий на згадку той Свенельд! Не дочекався й весни, а вже в Києві. Прибіг санною дорогою та ще й Ігоря привіз. А де ж подівся Карло? Спитає потім. Свенельд влетів на Княжу Гору, здійнявши полоззям снігову хурделицю. Перед Олеговим ґанком кинув шкіряний міх. Гупнув ним об землю, але міх заворушився і підкотився до Олега. Свенельд стояв віддалік, зловтішно посміхався. Поряд з ним, вилізши з саней, став Ігор. Ледве можна було впізнати в ньому давнього княжича — кремезний у плечах, руді вуса до пліч. — Вітання тобі, Ольже, від Новгорода! І ось від нас даруночок! — ткнув пальцем у шкіряний міх. Олег з острахом дивився, як міх знову заворушився і ще ближче підкотився до нього. Розлючено зиркнув на Свенельда: з ким жартує лукавий варяжин? Проте Свенельд збив на очі з сріблисто-чорної лисиці шапку й зухвало ошкірив зуби. — Не здогадався? Це твій посланець, Ольже. Твій печеніжин, який убив його матір, Єфанду. Бач, прийшов тобі поклонитися — за мздою великою прийшов! — Свенельд уже відверто знущався над всевладцем Києва. Олег стиснув щелепи, колов очима варяжина. Он як! Упіймав його посланця до Єфанди... Прийшов у Київ з Єгорцем. Хоче побити його його ж зброєю? Далебі, не відає, з ким зв'язується! Його час ще не збіг... Ступив крок уперед, привітно простяг руку до Ігоря. Авжеж, це його спадкоємець. І хто такий Свенельд? І за яким правом він так говорить з великим віщим Олегом? — Вітаю тебе, синку, у твоєму стольному граді, матері городів руських. Давно на тебе очікую. Але де ж Карло, я послав давно до тебе Карла. Він залишився в Новгороді? Ігор не встиг відійти від першої хвилі подиву — виявляється, його тут чекали яко спадкоємця! — як вдруге здивувався: за ним ще й послали Карла! А як же Свенельд? Розгублено дивився то на витязя, то на Олега. Але Свенельд від такої несподіваної мови Олега тільки рота роззявив. — Я не бачив Карла. Мене взяв з собою Свенельд,— баском обізвався Ігор Рюрикович. — Мабуть, Карло ще не повернувся від свейського короля. Він має набрати там дружину. Але добре, що прийшов швидше,— ти тут дуже потрібен. На тебе чекає царівна... Але як матінка? Ігор геть зовсім розгубився. Виходило, що Олег не знає про її смерть... Але печеніжин визнав, що він його послав до Єфанди, щоб її вбили... — Її вбив оцей печеніжин, що в міху ото... — Це твій посланець, Ольже, хіба забув? — оговтався уже і Свенельд. Від люті в нього побіліли очі. Блазень! Скоморох, удає, що чекав тут Ігоря... Царівною приманює... — Я послав Карла по Ігоря і Єфанду. Навіщо мені її вбивати? — обурено проговорив Олег. Знав, що за кожним його словом пильнує Ігор, Та не тільки він!.. — Нехай скаже ось цей печеніжин! — крикнув Свенельд. — Печеніжин? — ще дужче розлютився Олег. — Дудко, Дерев'яко, а візьміть-но сього брехуна, витрусіть його з міха і — на стайню! Дерев'яка знав, що коли на стайню — то вже повороту назад не може бути. Дерев'яка і мечники схопили міх і потягли до нижнього двору, до стаєнь. — Дудко, чого стовпуєш, запрошуй дорогих гостей до стравниці! Чи медів у твоїх медушах немає? Заходь, дорогий Ігоре, з приїздом тебе додому! — Олег щедро припрошував лише Ігоря, той не знав, що робити, невпевнено озирався на Свенельда. Ловель, вірний його Ловель, що стояв за його спиною, штовхнув його межи плечі — й Ігор рушив за Олегом. За ними пішов і Свенельд, він ще не договорив своїх погроз Олегові. Він мусить відібрати в того його зброю — Ігоря Рюриковича! — І царівну приведіть,— неголосно кинув служкам Олег, Двірська челядь зашуміла, заметушилась... Гостей не чекали, а тут ніби на заручини чи на весілля береться. Але як воно буде — ні жених, ні наречена ще не бачили один одного. Як вони зустрінуться? Пристаркуватий оцей рудий женишок для царівни, полонянки Олегової... Але де їй подітись, гірка доленька ізгоя... З того дня й почали готуватись до весілля. А Олег умедливо баяв Ігореві, що навесні піде до Царгорода супроти ромейського царя. Адже двадцять три роки він не дає Країні Руси данини — не сплачує по ряду з Києвом. Олег не може далі чекати і терпіти це приниження. На його думку, Ігор лишиться в Києві — має взяти державне кермо і призвичаюватись кермувати — час його настав. І ще має остерігатись льстивого Свенельда і його дружини. Либонь, сам убив Єфанду, а на нього, Олега, слід пускає. Печеніжин той і помер, а не визнав, що когось убивав. Дерев'яка і всі, що були тоді на стайні, про це засвідчать, коли він, Ігор, захоче... Ігор жив у палатах Олега. Із Свенельдом не бачився, бо витязя до двору більше не пускали, хоч і не виганяли з Києва, певно, щоб не дражнити його варягів. Ігор вірив і не вірив Олеговим словам. А крім того, оте цікаве синьооке дівча, яке Олег називав царівною, дивилось на нього захоплено, довірливо, віддано... її безгласна віра в нього виповнювала його душу впевненістю в собі. Хіба знає муж, що його найбільша неволя в_ скореній волі жінки... Її невидима царська корона інколи сяяла йому в очі і сліпила душу... Дивною була царівна Ольга — Оленка. Ігореві було втішно і добре у палатах київського володаря, добре було думати, що всі пережиті страхіття не вернуться. Він інколи думав, що їх і не було, що те все приснилося колись йому... Свенельдові слова швидко втратили для нього вагу й довіру. Олег захоплював його майбутністю походу. Тепер він ділився з Ігорем своїми думками. Ігор має триматись своєї молодої жони — царівни болгарської. В тому й буде сила Країни Руси і Болгарії. Ромеї боятимуться їхньої єдности — тож платитимуть за мир золотом. Від тих розмов в Ігоря голова йшла обертом, ішов до своєї невісти. Дівчинка лякливо щулилась — сей грубий здоровило з рудою борідкою і вусами її відлякував. Від нього завжди пахло потом і брагою. Вона бігла до отця Гавриїла, тремтячим голосом сповідувалась — не хоче бути жоною цього князя! Священик грізно дивився на неї: а що вона хоче — ізгоєм, у ганьбі повернутись додому? Там її ніхто не чекає... Чекає лиш сором. Роздягнуть, розплетуть косу, нагу прив'яжуть до осла і поведуть вулицями. Кожен буде плювати на неї, кидати каміння і клясти її і її матір. Сурсубулу цього тільки й треба, щоб знищити її вітця в монастирі... Він тоді помре... Цього хоче Оленка? Пощо думати, яким духом тхне від жениха? Треба думати про інше — яким він стане, коли сяде на київський стіл. Олег хоче віддати йому повністю владу. Соболиний окрил надасть йому краси й багатства. Боброва чи сріблисто-чорна лисяча шапка заховає його руді кучері. А зелениці київські викупають молодого князя у пахучих зелах. Го! Яким привабним мужем увійде він у світлицю до неї!.. Оленка усміхалась — і вірила. І чекала весілля. Але інколи вдягала кожух і бігла протоптаною стежиною на Поділ. Серед тісних вуличок повертала на гончарний кінець, до хати Житяни. Ця лагідна і добра жінка пригощала її гарячими пиріжками чи коржиками з маком і медом. А Оленка оповідала їй про те, як була нареченою Малка, а він узяв шлюб з уличанкою, як опинилась тут. І тепер ось має стати жоною Ігоря. Але не милий він їй... — Е-е, серце моє, про теє забудь, — говорила Житяна довірливо й тихо. — Маєш таку долю. Поберетесь — полюбитесь, усе ще прийде до тебе, доню… — Чому ж маю брати шлюб з нелюбом? — Бо ти князівського роду. Доля вділила тобі таке життя — від цього не втечеш. От і готуйся до цього. Як добре серце у владців, у добрі й народ. Як чорне, зле — горе людям. Будеш князювати справедливо — люди тебе й любитимуть... Ішла на свою Гору, Металась душею. Немає таки іншої дороги. Добрий її опікун Олег уже й забув за неї. Тільки із Гавриїлом і бесідує, все до походу готується. Помирився із Свенельдом — усе через той похід, а ще Олег покликав подільських здателів і теслю Вратка, мужа Житяни. Ставлять вони великий храм, як того Олег захотів. ї Гавриїл їм підказує: щоб він був схожий на ті, що є в Царгороді і в Болгарії... Вратко слухає Гавриїла, але ставить по-своєму... Усім немає діла до маленької дівчинки. І вона знову залишається вдома зі своїми думками. Коли вже і Житяна каже так, треба змиритись. І вже думала так, як велів їй думати Гавриїл. Бачила себе у короні, у багрецевих шатах, а поруч із собою Ігоря-князя: на ньому висока боброва шапка, на широких раменах соболиний окрил; шовкова біла сорочка його вишита золотом і перлами; білі ногавки також розмережані золотою ниткою. У руках він тримав золотий жезл, і в його очах — гордість, а на устах — таємничість. Ба, він справді був гарний, цей золотобородий, золотовусий Ігор! Від нього віяло пахнотами і владою!.. О, так, вона зробить його таким. Коли одного разу Ігор зайшов до її світлички, Оленка лагідно усміхнулась йому і простягла для поцілунку руку. Він зрадів — нарешті переміг її серце! Раділа й Оленка: вона також перемогла себе. Але щоб владарювати, їм обом ще треба було перемогти серця киян. * * * Невесело тепер жилося Свенельдові в Києві. Влада, яку він розділяв колись із Олегом, вислизнула з його рук. Тепер він став у Києві ніби ізгоєм, чужинцем. У нього в руках, нещодавно був найбільший меч, яким він міг забрати у Олега владу,— це Ігор. Але його несподівано легко вирвав із його рук Олег, підсунувши Ігореві оту царівну. Ніякі умовляння не діяли на Ігоря. Тож хіба молодий Рюрикович був нещасливий із своєю Прекрасою? Звичайно, Прекраса далеко, а ця полонянка Ольга тут і, певно, заполонила душу легковажного молодця, осліпила блиском корони, якої не мала. Але в Новгороді мовили, що Прекраса — падчериця Олега. Отож Олег проміняв падчерицю-простолюдинку на царівну, хоч і не справжню, а все ж високого князівського роду. Вона давала йому ключ до союзу з Дунайською Болгарією. І все ж таки треба викликати сюди Прекрасу. Можливо, вона поверне Ігоря у своє ложе. Тоді розум і голова молодого князя будуть у руках Свенельда. Витязь із жалем пригадував часи, коли Олег запобігав перед ним, купував його силу землями і жонами. Він тоді не розгадав цього хитруна. Але ж завдяки Олегу Свенельд закоренився в цій землі. Олег не так давно подарував йому всю деревську землю, яку, щоправда, треба було ще завоювати. Але в нього, у Свенельда, є син Мстислав, Мстиша Свенельдич, — і він мусить завоювати цю землю заради нього. Мстиша буде спадкоємцем його слави і його земель. Заради нього Свенельд до кінця битиметься тут за владу! Виросте Мстиша — відомстить за зневагу свого вітця... Отож зараз потрібно будь-що вирвати Олегову згоду взяти його в похід на Царгород. Бо якщо Свенельд лишиться в Києві, він не дістане багато золота і різного узороччя. Більше того, молодий воєвода Щербило, якого Олег залишає в Києві, підніме проти нього меч і киян. Буде мстити йому за Веселинку! Го, Веселинка подарувала йому доброго сина, хоч виявилась невдячною блудницею: вона втекла з його дому, але сина взяти не змогла, він його ростив при собі й міцно оберігав. Тепер соцький Щербило заважав йому жити і вільно дихати в Києві. Сам на сам страшно лишатись варяжину. Один вихід у Свенельда — повернути Олегову довіру. Зараз київський владця в Києві не жив, перебрався у вишгородський терем до боярині Гордини. Звідти розсилає по всій землі своїх тіунів і биричів, які розносять нові й нові накази про потяги й платежі, що їх придумує бояриня. Розум у неї гнучкий і невичерпний на придумування нових здирств. Кияни аж стогнали від різних виплат — за козу, за лебедя, за кота... І навіщо_красуням боги дають стільки жадібности і ні краплі розуму! Бояриня вкрай збунтує киян своєю захланністю. Народ гудів невдоволено, на град накочувалась нова ворохба. Простолюдини нікого не пошкодують, коли розігнуть свої спини і візьмуть у руки кілля!.. Проте Олег сидить у Вишгороді й нічого того не знає. Свенельд почне з того, що попередить володаря. І нехай-но швидше набирає мужів-пішців у свою рать, аби вивести із града молодих і запальних ворохобників. Їхні обиди нехай виллються на гречинів-ромеїв та на здобичливість. Кожному треба пообіцяти багатств і золота! Свенельд гукнув подати сани. Він зараз розкриє Олегові очі. Якщо у волостеля є хоч трохи здорового глузду в голові, він поцінує Свенельдову послугу. Попереду саней мчали на конях верхівці-осторожники із варязької дружини. Позаду також ватага осторожників. Поряд із саньми бігли зграї псів-вовкодавів. Дзеленчали дзвоники під шиями сірих, у білих яблуках коней. Гавкання псів, покрик і свист погоничів, хурчання полоззя по снігу і тупіт кінських копит — все це наповнювало душі святочністю і піднесенням. Сонце вже вище підбилось над обрієм, починало новий колобіг по небосхилу, новий рік. Новий клопіт з'явився і в хатах господарів — телились корови, котились вівці, поросилися свині. Багатство цієї землі знову починало множитись. Куди ж він піде звідси, Свенельд? Де знайде таку землю і таких довірливих людей, у котрих все те можна безборонно відібрати! Уже поблизу Вишгорода назустріч ватазі варяжинів вискочили сани з дівчатами й парубками. Коні прикрашені барвистими стрічками, молодь виспівувала пісні навколо вбраної в одяг колоди. Це і було свято колодки, яку прикрашали вінками й шовками. Простолюдини просили у своїх богів доброго врожаю і багатого приплоду. Свенельдові здалося, що серед тих співунів сидить і князь Ігор із жоною Ольговою. Якась тінь підозри затьмарила його душу. Довго достукувались у ворота, доки їх пустили у двір. Нарешті Свенельд у світлиці боярині. Затишно, гарно прибрано. І килими, і срібло-золото поблискує в ларцях. Уже вечоріло. Синіли сніги, сутеніло в кольорових шибках вікон. Хтось тінню шаснув під стінами — і одна за одною спалахнуло з десяток воскових свічок. Олег не виходив. Свенельд стояв посеред світлиці, прислухався до тиші. Принюхувався до заспокійливо-солодкавого запаху плавленого воску. А в грудях скімлила тривога: як зустріне його Олег? Звідкись потягло сирістю. Раптом Свенельда охопило почуття небезпеки. Поруч з ним стояла бояриня Гордина. Разом з нею вкотився у світлицю Олег. Розм'яклий, ледачий і не страшний. Жорсткі зморшки на обличчі його розправились — він здавався молодшим, ніж завжди. В постійно напружених, сторожких зіницях тепер тліла байдужість. Віщий Олег тут відпружувався душею і був уже не владцею, а звичайним собі мужем. Привітався просто, наче ніякої сварки між ними й не було. Свенельд відразу ж і почав. — У Києві зріє бунт, Ольже. Хочу застерегти. Олег підняв брови й опустив повіки. Ніби сказав: знаю. — То що з того? У Києві щодня щось діється... — Я візьму на себе все. Я хочу, щоб ти мені повірив. Як те було колись. Олег хмикнув, мовляв, що хочеш за це? — Я не хочу багато. Хочу лиш твоєї довіри, — Свенельд говорив щиро, пальці його бігали по широкому паскові, що туго перетягував його ще міцні чересла. Олег прискалив до нього око: він ще сильний, цей витязь, і небезпечний. Він мав добру дружину й умів воювати, умів хитрувати. Але тут він не хитрує— сам боїться ворохби. У нього землі, оселища, полюддя... Олег нічого у нього не відібрав — не хотів мати в ньому ворога. І тепер справді Свенельд може придатися йому. — Важко мені тобі довіряти, Свенельде. — Я присягаю тобі на крові! — Вихопив меч, хотів ударити себе по руці, та Олег блискавично перехопив його. Старий володар мав добре мисливське око. — Гаразд... Я й так повірю. Але — востаннє. Я йду в похід, а ти залишайся з Ігорем тут. — У Києві Ігор сам управиться, Ольже. — Він мало тямить ще... У тебе міцний меч. Гордина порядкуватиме тіунами, а ти міцно бережи Київ. Он як! Йому в Києві довіряють лише тримати меч! Щоб підпирати бояриню Гордину... — Аз ким ти підеш? Царгород легко не взяти. Бери з собою усіх молодих мужів, менше буде ворохобників, а тобі воїнів треба чимало. — Скоро скресне Дніпро. Прийде Карло з воями. А на Дунаї цар Симеон підіпре... Свенельд слухняно опустив голову. Нічого не вийшло в нього, Олег його в похід не бере. Бояриня Гордина гірша за самого Ольга! І він мусить... слухати її... Яке нещастя, коли захланні жони беруть в полон своїх мужів-владців... Пагуба для землі!.. Свенельд витер долонею зрошене потом чоло. Скинув очима на обважніле, грузьке тіло Олега. Низько вклонився, торкнувся правицею долу. Втомився київський владця тягти ярмо кермування. — Дякую, володарю. Я свою провину змию перемогою над усіма твоїми