ди сина мого. Це мій Чуриня. Станеш нашим боярським князем — станемо всі за тебе міцно. Свенельд ніби пом'якшав душею. Мовчки рушив до Княжої Гори. Справді, озброєна челядь бояр живим кільцем обложила палати Ольги. Але і там не дрімали — повитягували з хоромин столи, лави, бочки, якісь колоди, хмиз — усе те горою лежало навколо Ольжиного терема. Час від часу боярська челядь посилала туди стріли. Звідти летіло каміння, горшки, паліччя. Свенельдові вої, збившись щільно докупи, піднявши мечі, приступом пішли на ті завали. На них рясно посипалося каміння й прокляття. Мечники відійшли. І знову — уже разом із боярською челяддю — рушили трощити оборону князівських палат. — Підпалити оте все — й край! — раптом гукнув Свенельдич. Він аж пританцьовував на своєму коні від нетерплячки. Тут же хтось із челядинів накрутив ганчір'я на смолисту дровиняку, хтось послужливо викресав іскру — і вже запалав смолоскип. Ним підпалювали хмиз, столи, лавиці. Скоро задиміли з усіх боків завали оборонців. Проте князівські палати були кам'яні. Ольжина челядь поховалась за дверима. Але дим наповнював усі світлиці. Плакали діти. Метались покоївки, шукаючи для дітей бездимного закутка. Ольга незрушно стояла у великій світлиці, вперто дивилась на вогонь, що ковзав уже по дерев'яному паркану, по звалених столах і лавах. Чи ж переметнеться той вогонь у палати? Скільки часу потрібно для того? Як подати звістку про біду туди, на волю? Де вони, її рятівники? Певно, Свенельд виманив Ігоря з Києва, навмисне підговорив ханів половецьких заманити його подалі... Сподіватись могла тільки на Бога і на киян. Молитви застрявали в пам'яті. Перед очима все жагучіше розгоралось вогнище. За її спиною кашляли, задихались, плакали діти — дим роз'їдав їм очі й горло. А під серцем билося немилосердно ще одне дитя. Хотіло вирватись у цей жахний, підступний і лукавий світ... Яка несправедливість очікує людину на землі!.. Ось вона, жінка-мати, нікому не зробила зла ні на краплю, а має померти тяжкою смертю зі своїми народженими і ненародженими дітьми. За віщо? За ніщо. Тільки тому, що вона волею долі стала київською володаркою, а нею хотіла бути інша — бояриня Гордина! Чи Свенельд-варяжин, який багато років уже ворожив навколо київського княжого стола. А хіба вона, київська княгиня, просила цієї влади у долі? Вона ж просила тільки щастя для себе і для дітей... вона хотіла дати людям, які її щиро прийняли, світло віри й глибінь пізнання... І ні в кого нічого не відбирала... Ні, вона мусить вистояти. Мусить щось зробити. Знайти вихід із цієї безвиході... І раптом почувся пронизливий голос... знайомий голос!..— там, за палаючими завалами. Повз неї пробігла одна покоївка, друга... Забились у віддалені кутки палат. — Волхв-чародій повернувся!..— кинула котрась із них... — Старий Славута! Леле... Ольга ніби прокинулась. Звідки тут об'явився цей вигнанець? Чи хтось його сюди привів? Прийшов сам чи й біду за собою якусь притяг? Тим часом волхв верещав гучніше, кружляв у диму, простягував руки догори, повертаючись до терема, плював, кидав прокльони і кликав за собою воїв. Взряжини стежили за Свенельдом: який знак подасть? Челядь боярська підступила ближче до своїх хлібодавців, що стояли осторонь. Тоді вихопилась Гордина з криком до своїх служків: — Чого рачкуєте? Убоялись княгині зловорожої? Вона привела нам чужого Бога! Ондечки храм йому вже ставить! Кам'яний! Обсіли Княжу Гору її чорні волхви! Ідіть і підпаліть її терем! Ідіть за волхвом!.. Але челядь похмуро тупцювала на місці. — Паліть палати! Чого дивитесь! Ану вперед! — вибіг наперед Мстиша Свенельдич, розмахуючи мечем так, як учив його Асмуд — легко, грайливо, від плеча до плеча. І враз усі завмерли. На диміючих колодах побачили жінку — страшну, розхристану, у довгій білій сорочці. Вона тримала за руки двох білявих дівчаток в довгих білих сорочечках. Леле! Княгиня... Немовби вітер дихнув подивом: — Ольга... Челядь з острахом спостерігала, як до княгині дряпався по обвуглених колодах старий Перунів волхв. Княгиня безстрашно дивилась на нього — бліда, рішуча. — Геть із Києва зі своїми святителями! Геть, клята, зі своїм Богом! Прокляття твоєму роду і тобі, лукавице окаянна! Кров твоя хай порятує нас. Кров!..— Волхв добирався до неї ближче й ближче. За ним підступав Мстиша. — Бий її! Чого дивишся! — верескнула Гордина.— Тягни за коси у вогонь! Підсмажимо на вогнищі...— підхопили й бояри. Вереск, улюлюкання несамовитістю наповнювали передніх челядників. Дехто й собі поліз слідом за волхвом. Раптом княгиня відкинула рученята дітей, виверицею стрибнула до волхва, вхопила його за бороду і штовхнула до палаючого вогнища. — Крові хочеш моєї? Бери! — волхв упав у вогонь, а вона вмить обернулась до сторопілого Свенельдича, який тримав в одній руці меч, вирвала обома руками той меч і з усієї сили опустила його на шию волхва. Той присів — і звалився в полум'я. Ольга на мить завмерла, але тут же обернулась до Мстиші і підняла над ним меч. Хлопець стрибнув, як рись, убік. Заворушилась челядь — у повітрі запахло смаленим: обгорала борода старого волхва й одяг. — Крові моєї захотіли? Пийте свою! — вона почала підступати до озброєних лакуз — ті задкували. Їхній провідця волхв конав у полум'ї... Боги карають його і покарають їх, якщо підуть за тим неправедником... Челядь відсовувалась подалі. Десь поблизу вдарили в клепало. Раптом заплакали діти. Княгиня кинула меч і подерлась до них. Схопила на руки і зникла в палатах... Знову били в клепало... Свенельд і бояри оглядались — звідкись має прийти ще одна несподіванка. І справді, по високій кручі з боку Подолу видряпувались сюди, на Гору, подільські мужі. З киями, сокирами чи камінням у руках. Розкидаючи поли ряси, в кольчузі поверх неї, ішов Степко-книжник. Над головою тримав гасило. Свенельдові варяжини миттю кинулись навтьоки. За ними бояри. А челядь боярська розсипалась вусібіч. Заплутавшись у довгих полах жупана, під гасилом звалився вічний ворохобник і потрійний зрадливець боярин Олій. За ним наклав головою старий лукавець Радко. А люди все йшли і йшли — уже заповнили двір і всю Княжу Гору. Княгиня притискувала дітей до грудей, а сльози ручаями текли по щоках. Змивали порох і сажу з обличчя. Це були сльози перемоги матері. Жінки, що дарує землі життя. * * * Три дні і три ночі княгиня кидалась у гарячці. Нарешті вона попросила пити. Покоївка метнулась до сіней, і звідти Ольга почула її приглушений голос. Комусь вона забороняла бачити княгиню. Чоловік домагався. Здається, то був пресвітер Григорій. — Хай зайде,— попросила Ольга. Темною важкою тінню священик став біля її ложа. Перехрестив її, перехрестив кутки ложниці, усівся на стілець. З-під сивих густих брів сміялися його темні очі: — Весела історія, княгине, нині діється в Києві. — Що ж може бути веселе на світі, отче? — у княгині все ще в очах палахкотіло полум'я, в якому корчився занімілий від жаху волхв Перуна . Їй все ще ввижався його беззубий рот, який щойно вивергав прокльони на неї і на її рід, який так ненависно хотів упитися кров'ю її дітей, той рот з обгорілою бородою зміїно скручувався й обвуглювався в полум'ї. Небесна кара спостигла лютого нечестивця несподівано. Скорила безчесного його ж безчесність! Воздаяння прийшло миттєво... Княгиня все ще не могла позбутися жахних видовищ. Отець Григорій хитав головою й посміювався: — Воістину діти чоловічеські розумні на зло, а добра не вміють творити. Хто, думаєш, побив ворохобників і Све-нельдових варяжинів? Бояриня Гордина і бояри! От. — Як це? — звела докупи світлі брови.— Вона стояла у натовпі зрадців-бояр. — Авжеж, вони там були. А їхня озброєна челядь повернула списи й ратища проти варяжинів, коли вже прибігли подоляни із Степком. Отож бояри ці собі перемогу над Свенельдом привласнюють, Челядь бо їхня! — О Господи, порятуй нас. Хай беззаконників і лукавців вловлять їхні беззаконня і лукавства,— шепотіла Ольга. — Коли то ще буде, княгине, А сії відступники нині по всіх перехрестях кричать, що вони рятівники Києва. І що їхня влада нині в Києві... — Бояриня Гордина все ще хоче влади? — А з нею і її новий двірський Ловсль. — Звідки взявся? — Прибіг із Новгорода, кажуть. Боярське віче вигнало його. Хоче тут поживитись... Набирає вже собі дружину. Мабуть, скоро й на Гору прийдуть. — А Свенельд з ними? — Де там. Ще тої ночі подався у своє вовче лігво у деревську землю. Треба за ним сторожко приглядати. — Що ж думає собі бояриня Гордина? — Мабуть, прийде до тебе. Будуть тебе просити визнати їх. — Мене? Пощо? Вони ж можуть і не просити мене — брати владу, і все. — Е-е, так уже не вийде в них. Тебе нині шанує людність київська, яко святу, шанують. Бо того лютого волхва поборола. І завжди добра до киян. Бояриня Гордина хоче, щоб Ловель став тисяцьким замість Щербила. А боярин Товсте Жрело — це з-під Чернігова, — той хоче бути постельничим у твого князя. От і вхоплять тоді бояри всю владу на Княжій Горі і в Києві. — Але що вони принесуть Києву? Вогонь у пазусі... Я не хочу їх бачити! — вона так рвучко піднялась із ліжка, що серце її закалатало... Чула й понині ненависний вереск боярині Гордини, яка підпихала свою челядь вбивати її.— Я вижену їх, отче! — скрикнула вона. І тої ж миті упала на спину — нове життя рвалось на волю, давило їй в живіт і в груди. Григорій перехрестив її. — Усмири свою ненависть, княгине, Знаєш-бо: стримані вуста завжди розумні. Та ще й у володарки такої великої країни: — Добре... Та покличте Степка. Він знає, що чинити з ними. Не чутно, де князь із дружиною? — Мовлять, до Хортиці дійшли — загнали аж туди печеніжинів...— Григорій пішов. Гаряча хвиля тіпала її тіло зсередини. Знову вона в Києві сама. Сама мусить боронити себе, і дітей своїх, і Київ. Бо вона княгиня київська, яку шанує народ і захищає. Ось так і мусить жити, борючись. І другого життя у неї нема, а тільки те, яке має... І другого хліба у неї немає, а тільки той, який родить ця земля, що годує її. І іншого дому у неї теж нема, а тільки оцей, — ім'я котрому Київ... Кому ж, як не їй, стати на захист цих людей? «Яко ти вчинив, тако і буде вчинено з тобою»,— сказано в святих книгах. Ольга вірила в це: твоє воздання обернеться на тебе... Але ж дивина: ці зловісні властолюбці, що ціле життя ганяються за владою і славою, чому їх не карає небесна сила? Чому підпирає їхню гордість, і в руки дає їм силу, і в серце вселяє сліпу жадібність? Чому довкола стільки безпечних і німих рабів, що мовчки їдять хліб і дивляться, як ті зловорожі нездари ножем б'ють у спину своїм істинним благодійникам і захисникам?! Чи буде колись цьому кінець? Княгиня розтирала тонкими пальцями скроні — гамувала у своїй душі тяжкі передуми. Не час тобі, жінко, каламутити свій спокій. Дитя твоє проситься у світ — прийми його в свої теплі руки... І задля нього вона поставить великий храм у Києві — во славу Спасителя нашого... І велику церкву Богородиці — покровительки стражденних... А в цей час пресвітера Григорія зупинила в сінях покоївка. — Отче! Там... діти княгині... — Що з ними? — Біда...— Покоївка вчепилась в його плече іі міцно заплющила очі.— Вони хриплять... Нежитовиця їх душить. Спаси... — Де вони? — Григорій кинувся до дверей дитячої світлички. Але тут вже побувала люта Морана...