— Хто дзвонив? — запитав той, бо зрозумів, що сказане є наслідком тієї бесіди.
— Мама.
— І що? Щось трапилось?
— Нічого. Але їй приснився віщий сон.
— Оце тобі! — здивувався Анатолій.
— Поїду на тиждень, — вирішила Ольга.
— Їдь. Може, минеться. А що їй приснилося?
— Каже, тато снився…
Ольга відчула — другого удару не перенесе. Ще перша втрата не відболіла, ніби час зупинився на точці горя і не зрушує з місця. Тільки скучила за татом дуже, так скучила, що не знала, куди подітися.
— Поїдь, — заспокоїв дружину Анатолій. — Відпустка почекає.
Розмову перервав телефонний дзвінок.
— Та чи це ти, чи я не помиляюсь? — зрадів Анатолій біля слухавки. — Зараз знайду, — кивнув дружині. — Передаю трубку.
Ольга почула голос своєї колишньої співробітниці, з якою років п’ять не бачилась.
— Як здоров’ячко? — запитала після привітання, пригадуючи, що та слабувала на нирки. — Як твій пієлонефрит?
— Як не було! Я про нього і згадувати забула!
— Ого! Оце досягнення, — Ольга здивувалась цілком відверто. — Якщо я не помиляюсь, то ти його років двадцять носила. Чим же вилікувалась?
— Не повіриш, зцілилася за півроку, — подруга розповіла, що слушний рецепт отримала випадково від незнайомої людини, розповіла, в чому полягало лікування. — Що це ми все про хвороби та про хвороби? Я приїхала до Дніпропетровська на якийсь тиждень, і маю насичену програму. Хочу також з вами побачитись. Наперед скажу, що запрошую до себе. Думай, коли тобі зручніше.
— Ой, — розгубилася Ольга, — а я не зможу. Який жаль! Ти не подумай, що я відмовляюсь, але не зможу. Їду на цей тиждень до мами, вже пообіцяла. Розумієш, нещодавно не стало тата, мама сумує. Буде чекати.
— Ні, ні, — заспокоїла її подруга. — Мама — це святе. Не тушуйся, колись ще побачимось. Просто, наснилась ти мені, декілька ночей поспіль тебе в снах бачила. Дай, думаю, кину все і поїду додому, провідаю рідню і тебе заодно.
Вони розмовляли ще хвилин сорок. Тривоги Ольга не збулася, але перед сном дещо відволіклась від тяжких думок.
Наступного дня вона була вже в рідному селі.
— Чого це ти в мене затужила? — поцілувала матусю, виходячи з автомашини.
— Нічого подібного. Ось пироги печу, на вечерю до нас тітка Тетяна прийде. Обіцяла і тітка Катерина завітати, хоче з тобою побачитись, справу якусь до тебе має. Будемо чаювати, балакати.
— Я ніби вгадала, що у нас гості будуть, привезла тобі нових книжок десятків зо два, прихопила і не рахувала. Буде чим з подругами поділитись.
— Е, ні, я їм віддам ті, що прочитала. А нові нехай мені будуть.
— Як знаєш. А давай потім і моїх подруг запросимо, на завтра, наприклад.
— Це Надію і Тамару?
— Ага.
— Давай, — погодилася матуся з ентузіазмом, який по хвилі змінився сумом: — Нецікаво їм тут жити. Нині освіта, ерудиція не шануються, і серед нових багатіїв почуваються вони, як сірі мишки. Шкода дівчат.
— Ми всі тепер так почуваємося. Вкрасти, як інші, ми не зуміли, нажити добра чесно нам не дали, і не дадуть ще довгий час. Так що мусимо призвичаюватись до стану жалюгідного і недостойного нас, жити у ницості з високо піднятою головою, інакше пропадемо.
І вони почали обговорювати, що подадуть на стіл, коли прийдуть гості сьогоднішні і завтрашні. Справи з пирогами просувалися повільно. Клавдія Яківна ніби втратила вправність, все валилося у неї з рук.
— Стала швидко втомлюватись, і поперек весь час болить, не дає забути про нього. Ще оці мішки під очима, цей сон, — виправдовувалася перед донькою. — Помру незабаром.
— Мамо, немає ніяких підстав на це налаштовуватись: серце і тиск ти нещодавно перевіряла, там все в нормі. Шлунок працює, руки-ноги на місці.
— А вісімдесят років?
— Помирають не від років, а від слабкого здоров’я.
— Поперек болить, — знову поскаржилася матуся.
— Завтра поїдемо до лікарні. До речі, ти розповіси мені, що тобі приснилося?
— Ой, наснився тато. Ніби стою я в гурті. Дивлюсь, іде Петро Леп, помічаю, що побачив мене і зрадів від цього. Підійшов і почав гладити долонею по щоці, як малу дитину. А тут і Євген Трубач з’явився, руку мені тисне, сміється аж пританцьовує. А я така рада, що мене привітно стрічають, так святково мені на душі. Коли, де взявся, з’явився тато твій. Пригорнув мене до себе, голубить, цілує. А тоді й каже: «Ходімо звідси, нічого тобі тут робити». І повів убік від людей.
— Привів кудись, чи просто ви пішли собі?
— Нікуди не привів, лише відвів від гурту, і на цьому я прокинулась.