Високий Мисливець миттю пригадав усе це. І так же вмить зрозумів, що вже не встигне загнати наляканого коня в лісову гущавину. Та й невідомо, чи захистить його від диких биків пальмовий гай. Залишалося тільки одне — втеча. Втеча верхи, бо він не міг кинути свого вірного коня на поталу диким тваринам.
Стадо було вже за кількасот метрів. Мисливець підбіг до коня, який кидався на всі боки, одним помахом мачете перетнув попругу, сідло впало, і, перш ніж кінь опам'ятався, Караї скочив на нього й погнав перед стадом. Припавши до гриви, він краєм ока бачив, як з хмари пилюги, що швидко наближалася до них, витикалися схилені аж до землі роги.
Тепер усе залежало від того, чи пощастить йому підібрати відпущені поводи. Якщо б повід попав від копита або кінь спіткнувся, вони обидва загинули б.
Мисливець вхопився міцніше за гриву і нахилився аж до передніх ніг коня. Так, пощастило! І вони вже мчали, не розбираючи дороги, по вузьких смугах поміж пальмових гаїв; не лишалося нічого іншого, як покластися на долю і вірити, що кінь не занесе його в якусь глуху просіку. Ані мисливець, ані кінь не знали цієї місцевості, інстинкт коня важив тут так само мало, як і розум людини. Скрізь можна було натрапити на сліпий кут.
У такі хвилини людина або зовсім не думає, або ж думає про речі далекі й абсолютно не потрібні для неї в цю мить. Пригадує своє дитинство, в голові зринають до найдрібніших подробиць якісь не варті уваги пригоди. Але потроху мисливець оговтався і зрозумів, що тупіт стада віддаляється десь убік. Незабаром він зовсім стих. Але кінь продовжував скакати чвалом, і Караї усвідомив, що небезпека минула, лише тоді, коли кінь різко спинився і він злетів у м'яку траву за кілька кроків від мисливського стану.
Прокинувся він у своєму наметі аж пізно ввечері. Поряд сидів Джуліус, обтирав йому лоб і груди горілкою. Мисливець опритомнів, але тремтів усім тілом. Його тіпала нервова лихоманка.
— Де Отонте? — видушив він із себе.
— Вже кілька годин вигулює вашого коня. Кінь був геть у піні і тремтів, як оце й ви. Навряд, чи він уже буде здатний на щось. Загнали ви його. Який чорт вас так налякав?
Мисливець не відповів. Він ще не міг цілком усвідомити, що діється навколо, і тим більше пригадати, що сталося кілька годин тому. Значення Джуліусових слів ледве доходило до його свідомості.
— Ніхто не знав, що сталося, і тому я на всякий випадок звелів поставити вартових, — сказав англієць. — Мисливці повилазили на дерева і тримають під прицілом підходи з усіх боків. Але ніде нічого не видно. Ні диму, ані світлових сигналів. Що, власне, сталося, Караї? Що так налякало вас і вашого коня?
— Скажіть, щоб зняли вартових. І гукніть Отонте, хай знайде мою аптечку. За кілька хвилин я приведу себе до тями, і ми вирішимо, що робити.
Розділ п'ятий
АЛОНСО ТЕЖ ДЕЩО ВМІЄ
Караї змішав кілька крапель валер'яни, трохи хініну й дігіталісу, розвів усе горілкою і, скривившись, випив. Ліки мали жахливий смак і ще гірший запах, але швидко допомогли. Велика чарівниця-природа дала рослинам широке листя, щоб ловити ними сонячну енергію і за її допомогою з повітря й води створювати в мікроскопічних клітинах, наче в алхімічних лабораторіях, не тільки те, чим живе все суще на землі, але й багато чародійних речовин, що впливають так само, як знаменита мертва й жива вода з казок. Ці, на перший погляд, невинні цукри, глікозиди, білки й алколоїди своєю будовою дуже мало відрізняються від тих, які ми споживаємо щодня, і все ж досить лише кількох крапель цих речовин, щоб убити найсильнішу живу істоту, і водночас кілька тисячних однієї крапельки можуть воскресити виснажену, напівмертву людину або за кілька секунд заспокоїти нерви і врівноважити розбурханий, стривожений організм. Тоді ще не було відомо, чому деякі рослинні речовини мають таку чудодійну силу, вчені ще не знали про тваринні і рослинні гормони, про дивовижні залози, які керують не тільки нашим здоров'ям, але й нашим мисленням та поведінкою. Не знав про це і Караї, однак багато чого він передчував і йшов із своїм мікроскопом по слідах невідомого й незрозумілого так само уважно, як ішов у джунглях по слідах звірів і людей. Бувало, інші вчені його набагато випереджали, часом він досліджував і розкривав таємницю точніше і глибше, але вже тоді він знав багато рослинних сполук, які допомагають людині. Він вживав їх, хоч у містах висміювали його прагнення навчитися чогось нового і корисного від неосвічених, бідних дикунів. У відповідь на глузи він казав: «Дикуни? Але це від них ми навчилися палити тютюн, користуватися хініном і кокаїном. Ми глузували з індіанців у пампасах, що розлад шлунка вони лікують шматочками страусячого шлунка і що їдять рубці не промитими, а тільки трохи обсмаженими на вогні, але перестали сміятися, коли довідалися, що в одному страусячому шлунку міститься сімсот п'ятдесят грамів пепсину і що, обмиваючи рубці, ми виводимо з них надзвичайно важливі лікувальні речовини. Ми з презирством ставилися до індіанців і казали, що вони варвари, бо їдять сиру печінку, а тепер самі виробляємо з печінки витяжки, і наші лікарі за шалені гроші вводять їх у кров людям, чиє здоров'я остаточно підірвано цивілізованим образом життя».