— На кожних сто голів — одного пастуха. На цьому вже індіанці знаються. А головне — простору загорожу десь поблизу, щоб загнати в неї стадо, коли ми його спіймаємо.
— А скількох людей тобі потрібно для самих ловів?
— Я упораюсь і сам, — гордо промовив Алонсо, — хіба що здибаю стадо занадто далеко від загорожі. Тоді потрібна буде допомога кількох метких хлопців на конях, та ще й з запасними кіньми, щоб заманити стадо ближче до загорожі. Це могли б зробити оті волоцюги з Ріу Гранді, котрі, як кажуть, Прийшли, на допомогу Мальгейросові.
— Ти вже теж знаєш про це, Алонсо? — здивовано спитав Джуліус. — Я гадав, що це велика таємниця, а про неї, бач, знають усі.
— Вони для цього не підійдуть, — зауважив Караї. — Але тут є й інші хлопці з Ріу Гранді — добрі вершники і порядні люди, які мають намір поселитися в цьому краї. За ватажка у них полковник Фейхоо. Я розмовляв з ним в Олімпо і тепер маю зустрітися десь тут. Його син Альваро — один з найкращих наїзників і приборкувачів коней, а їхні люди, кажуть, нічим їм не поступаються. До селища вождя Наувільйо звідси не більше, як півдня швидкої їзди, там є велика загорожа ще з давніх часів, коли індіанці мали гарні господарства. Правда, ту загорожу треба трохи полагодити, але якщо вдасться зацікавити вождя, це зроблять за кілька днів. Наувільйо завжди був проти плантацій, що їх завів Байджокігі в Шувараді, і, власне, через це плем'я поділилось, але скот його люди розводять.
— А чому він не хоче, щоб його народ зажив осіло і заклав плантації? Адже це було б людям тільки на користь.
— Наувільйо старий воїн і прихильник старих традицій. Він вважає, що хліборобство збуджує в людей жадібність і послаблює мужність. Якщо люди, мовляв, постійно мають їжу, вони втрачають заповзятливість і привчаються до неробства. До того ж вони цілком залежать від землі. А якщо війна? Стадо можна загнати в ліс. І навіть коли частина худоби загине або здичавіє, все одно щось залишиться. А ниви ворог одразу винищить, і тоді люди, які звикли добре харчуватися, потерпають. Як тільки вичерпаються запаси, вони вже неспроможні. захищатись. Я не раз сперечався з ним про це. Але де в чому він має рацію. Він каже, що селянське життя не для його людей, бо вони не знають ні в чому міри. Коли надходять жнива і їжі вдосталь, вони дуже багато їдять і думають лише про танці й співи. Якби в ту пору наскочив ворог, то міг би перебити всіх без опору.
— Ось чому Мальгейрос так нетерпляче ждав приходу отих із Ріу Гранді, — втрутився до розмови Джуліус. — Наближається пора жнив, і він хоче напасти саме на Шувараду, хоч це селище і далеко в горах.
— Хіба Мальгейрос хоче напасти на індіанців? — здивувався Алонсо. — Це новина для мене! З якими силами? Виходить, саме для цього він і покликав отих людей?
— Знову я сказав не те, що треба! Але хто б міг подумати? Про те, що ми вважали таємницею, вже говорять папуги в лісі, а те, що, на нашу думку, знають усі, є для декого новиною, — знизав плечима Джуліус.
— Нічого. Алонсо все одно вирушить завтра з нами, і, якщо ми зустрінемося дорогою з вождем, можна буде домовитися про полювання на дике стадо. Інші підуть допомогти Велькерові і до нашого повернення полюватимуть десь поблизу. Хотілося б, щоб ніхто не виявляв особливої цікавості до нашої виправи. Дон Пабло залишиться порядкувати в таборі.
— Ми вже знаємо, що ви тільки вдаєте з себе мисливця, — докинув слово Фіорі. — Та мені до того немає діла, і я не хочу ні про що розпитувати вас. Одначе ми сподіваємося, що коли дійде до якоїсь забавки, то ви візьмете всіх нас у своє товариство. Ми б не хотіли бути осторонь.
— Та «забавка» не дасть зиску ні мені, ні вам.
— Нічого, Караї! Я думаю, що висловлю думку всіх, коли скажу, що добра забавка сама по собі чогось варта. Зрештою, у мене таке враження, що всі ми тут полюємо тільки про людське око. Лиш сьогодні ми всі порозумілися. Раніше мало знали один одного і кожен думав, що він бозна-який розумник. А проте нікому з нас і на думку не спадало запитати, чому, власне, Мальгейрос дав нам такий великий завдаток харчами, боєприпасами і грішми. Видно, нам довелося б добряче попрацювати, щоб розплатитися за все шкурами, хоч звірини тут справді бігає чимало. Наш приятель Джуліус теж не пас задніх, коли йшлося про аванси. Та за нього, мабуть, замовила слівце його чорненька Маріквінья.
— Про це тут немає мови, — перебив його Караї. — А ви, Джуліусе, сядьте, чого ви схопилися! — І, нахилившись до нього, Високий Мисливець промовив пошепки: — Ніколи не гнівайтесь за правду.
Цих кількох слів було досить, щоб перевести мову на інше, і Джуліус почав якнайспокійніше: