— Тепер я розумію, чому мені ні разу не пощастило нічого вполювати тими стрілами. Хотів навчитися стріляти з лука, багато разів пробував, але стріли завжди летіли на кілька метрів правіше або лівіше, хоч як я цілився. Я не міг збагнути, як можна прохарчувати себе такою зброєю!
— Це тому, що ви користувалися сувенірами, а на. зброєю. Зброю індіанці ніколи не продадуть. Мені довелося довго пояснювати їм, коли вже ми з ними заприятелювали, що випущені по човну стріли належать мені. Кожен хотів забрати свою, і я змушений був за кожну стрілу доплатити власникові якусь дрібничку.
— Я б доплатив їм трохи свинцю!
— Авжеж, і потім вам лишилося б тільки накивати п'ятами, і ви вже ніколи більше не посміли б показати там носа. А коли тепер я їду в їхній край, то, як належить за звичаєм, сповіщаю про свій приїзд димовим сигналом, і мене добре приймають. Правда, перед тим індіанців неодмінно наполохає якась нишпорка, що завжди ув'яжеться за мною, як тільки винюшкує, що я збираюсь у Чако. І потім мені насилу вдається вгамувати червоношкірих. Я не можу відтягти їх від порогів, бо вони певні, що за мною обов'язково поїде ще хтось, і їм шкода позбавляти себе розваги. Розумієте? Їм кортить побачити, як той чолов'яга тікатиме заднім ходом. А коли ми повертаємось, половина індіанців їде вперед, бо коло гирла річки мене майже завжди хтось підстерігає, і їх страшенно тішить, якщо вони, застукавши зненацька шпигуна, налякають його. Індіанці дуже веселі люди. Коли я знову повертався до них, то вже нікого не заставав, проте завжди знаходив біля гирла Солоної Річки сліди табору, які свідчили, що там досить довго жили. І щоразу все це стеження за мною влаштовували так нерозумно, що тільки телепень-новачок клюнув би на таку принаду. Мисливці розгублено перезирнулись.
— Мені вже доводилось чути, Караї, — перервав мовчанку Джуліус, — що ви завжди вислизали від тих, хто чатував там на вас, і ніхто ніколи не міг дізнатися, що ви привозите з Чако. Тож краще розкажіть нам, що сталося тоді з Велькером і одним моїм земляком — отим чепуристим англійським мандрівником. Вони тікали з Чако, ніби їм хто п'яти присмалив. Англієць не обмовився й словом навіть з тим веслярем, якого він у вас викрав, — розмовляв на мигах. Весляр сказав, що ви його вигнали. Я зустрів його…
— Мабуть, випадково, еге ж, Джуліусе?
— Якщо казати правду, то біля гирла Солоної Річки я був справді випадково. Та коли побачив, як дають драла звідти мій землячок і весляр, то не чекав, доки вслід за ними з'являться тумраги, дременув і собі. Ми прихистились на бразільському березі. Трохи перепочили і, побачивши, що річка як виметена, ніде жодного катера та й гудків не чути, — знову налягли на весла і пливли за течією, аж поки стемніло. У темряві ми не знайшли місця для нічлігу і тому провели ніч у своїх каное без вогню і без сіток серед мільйонів москітів. За весь той час я не видобув із земляка ані слова. Тоді я вирішив покинути їх і поволі поплив проти течії. Індіанців не видно було. Я сподівався, що за якихось два-три тижні ви повернетесь і я про все вас розпитаю. А тим часом почекаю, чи не прилетять чаплі.
— І скільки ж кілограмів пір'я ви набрали? Щось я в тих місцях не бачив не тільки сірої чаплі, але й взагалі жодного птаха, який мав би егрети.
— Я справді нічого там не підстрелив, зате чув, як у лісі на горбі кричали індики гокко. Ці птахи такі полохливі, що я ні разу не міг підійти до них на постріл.
Караї і дон Пабло багатозначно перезирнулися. Високий Мисливець зайшов у намет і повернувся з пов'язкою, яку індіанці носять на лобі; до її верхньої частини були прикріплені три чорні пташині голови з жовтими чубками із гарно закручених пер.
— Чудова! — захоплено вигукнув Джуліус. — Я ніколи не звертав уваги на індіанські прикраси з пір'я, але тепер, коли дивлюсь на цю пов'язку зблизька, бачу, скільки тут докладено праці. Це ж диво! Кожна маленька пір'їнка обвита шнурівочкою, з якої виткана вся ця штуковина. А як гарно підібрано один до одного кольори! Невже ви вмієте робити і такі речі, Караї? Чи, може, це зробив Отонте?