— Одного разу я був там, — промовив Джуліус, виведений з задуми. — Дуже дивна місцевість. Лісу порядного нема, ростуть якісь покручені дерева, схожі на карликові сосни в наших північних горах. Та й ті стоять без листя, самі голі гілляки, ніби ліс вигорів на всій горі, хоч обгорілих стовбурів нема, і ніяких слідів вогню я не бачив. Не можу пояснити це явище. Звіриних слідів там теж не було — порожнє і мертве місце.
— Мабуть, ви потрапили туди невдовзі після весілля папуг. Ви можете собі уявити зграю із сотні папуг?
— Так, але можу уявити й галас, який вони там зчиняють.
— А тепер уявіть, що тих папуг не сто, а тисяча, десятки тисяч, і всі на одній горі, в одному лісі.
— Оце вже я навряд чи зможу уявити, і якби побачив таке зблизька, то мене, певно, одразу довелося б припровадити до міста в божевільню. Це, видно, страшна картина.
— Страшна, а водночас прекрасна й урочиста. Вона урочиста, як шторм на морі, як циклон у преріях, як усе, де природа виказує свою могутність, де життя проявляється повною мірою. Але таку картину може спостерігати тільки людина з міцними нервами, бо навіть якщо заткнути вуха і заплющити очі, то й тоді здаватиметься, що труситься вся гора, що тремтить повітря, що земля коливається під ногами! Тільки уявіть собі: в час, коли розквітає біле кебрачо, точно в один і той же день з усієї округи за сотні миль злітаються папуги в те місце. Вони сідають на дерева, висять там, наче бджолині рої, кричать, заграють одне з одним, шаленіють і трощать усе, що попадає їм у дзьоб — укриті густим листям дерева за кілька хвилин стають голі, стирчать лише гілки та стовбури; уламки всього, що можна розклювати, дощем надають униз, але сотні інших птахів на льоту хапають їх, потім злітають у височину і там розскубують на дрібненькі шматочки. Кожен рух птахів — то вияв буйної радості, найвищої життєвої напруги. Такого прояву життя боїться всяка тварина! Навіть ягуар нажахано тікає або здалеку обходить те місце, навіть мавпи, які завжди приятелюють з папугами, і ті не насмілюються підійти ближче. Оце і є весілля папуг.
Тільки після цього птахи діляться на пари і летять у далекі ліси, щоб там помостити гнізда в дуплах дерев. Відтоді пара папуг уже не розлучається, вони безперервно гладять одне одному пір'ячко, милуються — просто взірець подружньої вірності.
— Майже так, як дехто з людей, — зауважив Алонсо.
— І оце ви гаєте час, щоб дивитися на такі дурниці? — відбив Джуліус натяк парагвайця, бажаючи перевести розмову на інше. — Мені тільки цікаво, як ці птахи всі до одного знають, що їм робити. Те, що в них настає час парування, зрозуміло. Але як вони знають, що одним треба летіти на північ, а іншим — на південь, схід чи захід, щоб зібратися саме на тій горі, — це до мене не доходить.
— Я можу вам пояснити, — промовив Нене Фіорі. — Це зветься інстінкто гередітаріо — успадкований інстинкт.
— Де ви набралися такої мудрості, Нене, і звідкіля у вас ці наукові терміни? — поцікавився Караї.
— І про це, й багато про що інше я дізнався за той час, відколи ми не бачилися з вами, Караї. Від усього того у Мене паморочиться голова і я ще не все добре усвідомлюю, але принаймні розумію вас, Караї, коли ви мандруєте за багато миль, щоб побачити таке видовище. Наступної весни я теж побуваю на весіллі папуг, хоч би й довелося гибіти під Цукровою Головою цілий місяць. Буду вдячний вам, якщо візьмете мене з собою і на ігрища видр. Раніше я не звертав уваги на такі речі, а тепер бачу, що це дуже важливо, особливо для нас, мисливців. Ми бродимо по лісах, полюємо на звірів, примічаємо, як поводяться тварини, щоб потім перехитрувати їх, проте я ніколи не замислювався, чому тварина має саме такі чи інші повадки. Я глузував з Караї, що він може цілими годинами сидіти, дивлячись крізь збільшувальне скло на комарів, які смокчуть з нього кров, але тепер бачу, що й у цьому є сенс.
— Чого ж це ви так змінилися, Нене?
— Почалося з того, що в мене розмок цигарковий папір. Це довга історія. Проте, якщо хочете, я розповім її. Одного разу я надибав у Чако на гарненьке озеречко і підстрелив там дві чаплі. Місце мені сподобалося, тому я набив із тих чапель опудала, примостив їх серед очерету, а сам зробив халабуду і почав ждати, поки мої чапельки принадять своїх товаришок. Ще й не приготувався як слід, а вони вже почали кружляти над нами. Можна було стріляти їх одну по одній. Пробув я там місяць і зібрав понад півтора кілограма егрету. Якось випав страшенно спекотний день, і, хоч іще й не звечоріло, з'явилися комарі, та такі лютющі… Залазити під сітку не хотілося, і я вирішив закурити, щоб розігнати їх димом. Шукаю куртку і не можу знайти. Дивлюсь, плаває в болоті! А в кишені там — увесь мій запас цигаркового паперу. Куртка пролежала в воді від самого ранку, і папір став мов кваша. Але в другій кишені лежало трохи кукурудзяного листя, яке не розмокло. Я висушив його, розгладив і скрутив добрячу цигарку. Знаєте, я не завзятий курець, та ще ніколи мені так не кортіло курити, як тоді, коли я скрутив останній листок. Тільки-но скінчилось листя, нестерпно схотілося курити. Тоді я згадав, що в крамниці мені загорнули бляшанки з порохом у якусь газету з Асунсьйона. Я ретельно розрівняв аркуш і обережно почав складати, щоб порізати на маленькі прямокутнички. Читати в газеті всякі політичні мудрування або цікавитися тим, що кілька місяців тому сталось у світі, мені, звісно, ніколи б і на думку не спало. Та коли я складав папір, погляд спинився на одному рядку, де було надруковано: «Нене Фіорі, мисливець!» Розгортаю обережно папір і справді бачу своє ім'я. Я трохи злякався, не хотів навіть читати далі. Що ж я таке накоїв, що мене розшукують аж через газету?! Але нічого поганого за собою я не знав, тому все-таки зазирнув у газету і побачив слова: «Реал консуладо італіано», тобто консульство італійського королівства. Розшукується у справі спадщини мисливець Фіорі, який перебуває найвірогідніше в районі Чако. Я порізав папір на чвертки, але клапоть з оголошенням сховав і все думав, хто б це міг залишити мені спадщину.