Мої родичі — сама рибальська біднота. Після них мені могли б дістатися хіба що який старий пузатий рибальський човен, сітка та кілька котиків. Я так зареготав, що аж чаплі злякались і закружляли вгорі — не дострелиш. Адже я навіть не зумів би полагодити таку сітку, якби вона порвалася, та й взагалі — уявляю собі мисливця Нене Фіорі з двома кошиками смердючої риби, який торгується за мідяк на вулицях Палермо. Цілу ніч мені снилось, як я сперечаюся з покупцями, присягаюся мадонною, що моя риба найсвіжіша в усьому Палермо, майже жива, і жадібно хапаю виторгувану ліру. Мені стало кепсько від того сну. Потім я почав знову пригадувати всіх своїх родичів. Колись у нас розповідали про якогось дуже багатого двоюрідного діда. Але ви, мабуть, знаєте, які багатії живуть на Сіцілії! Коли наш брат повертається з полювання на чапель, у нього більше грошей, аніж такий дід може зібрати за все своє життя. Там його вважають за багатія, а нашому братові-мисливцю такого багатства вистачає хіба що на тиждень життя в місті, він радіє, коли витратить усе те собі на здоров'я і знову спокійно повертається в джунглі. Отож хай пан консул шукає якогось іншого спадкоємця, мене він на цей гачок не спіймає… З часом я б і зовсім забув про ту справу, якби за кілька днів не скурив усю газету. А курити кортіло страшенно. Зрештою скурив і останню чвертку — із тим оголошенням. А тут і чаплі перестали прилітати — все наче змовилось проти мене. Пір'я у мене було вже чимало, отож я вирушив до річки. На пароплаві заплатив жменею егретів, і мене навіть не дуже обдурили. Та хоч я і знав спосіб, яким у Африці ловлять мавп, проте й сам повівся, мов та мавпа…
— А ви бували в Африці, Нене?
— Не бував, але якось здибався з одним довготелесим інженером, який мені про це розповів. То дуже гарний спосіб, повчальний не тільки для мавп. Беруть велику тикву з вузькою шийкою. У неї кидають банан і ставлять під деревом, де сидять мавпи. Мавпа злазить, стромляє руку в тикву і хапає банан. Але шийка вузька, кулак з бананом не пролазить, і мавпа не може витягти руки. Замість того, щоб випустити банан, вона краще дасть себе спіймати або забити. З людьми буває майже так само. Навіщо мені була та спадщина? Однак я вперто тримався за неї.
Я пішов просто в консульство. Ви собі не уявляєте, як переполошилися ті панки, коли я з'явився туди. їм, бач, не сподобалося, що я обідраний, неголений та ще й припхався з рушницею й мачете.
— Ви ж кликали мисливця — мисливець і прийшов, — кажу їм.
Питають, чи маю я, мовляв, документи.
— Маю, — кажу, — але вони лежать у бляшанці в дуплі одного дерева кебрачо.
Кажуть: принеси. А як я можу їх принести? Якби навіть дуже поспішав, то й тоді раніше, як за три місяці, не обернувся б. Не повірили. Знову питають, чи є в мене паспорт. Мовляв, кожна порядна людина повинна мати паспорт! Виходить, я непорядний. Тут уже я не міг змовчати, хоч людина й покладиста. Це могло б погано скінчитися. Досить було мені трошки підняти свою пухкалку, як усі ті панки опинилися під столами, зчинивши такий несамовитий гвалт, що аж вийшов сам консул. Він почав мене заспокоювати, пообіцяв виписати паспорт, як тільки я принесу документи, і одразу ж сказав, скільки це коштуватиме. Еге, землячки, кажу я їм, видно, ви хочете заробити на моїй спадщині, хоч я її ще й не одержав?